Брудні узбіччя ментальних трас для коханої жінки

Коли людина намагається захистити своє поранене его від недосяжного кохання, напівзаходи не працюють. Леонід Соляр не може просто назвати її «егоїсткою» чи «гордою» — це б не спрацювало, це б залишало її на п'єдесталі. Йому потрібно було скинути її з цього п'єдесталу прямо в багнюку, причому так, щоб вона розбилася вщент.

Саме тому він дістає свій найстрашніший калібр. Своє внутрішнє, дорожнє ПО. Назвати кохану жінку «плечовою»— це повісити на неї тавро, гіршого за яке в транспортному світі просто не існує.

Це психологічний розрахунок на повне знищення образу:

• Штучна ін'єкція огиди: Для Соляра дорожня проституція — це символ максимального знеособлення, бруду та абсолютної відсутності вибору, де жінка перетворюється просто на функцію для випадкових водіїв на трасі. Прирівнюючи до цього кохану жінку, він намагається запустити в собі радикальний блювотний рефлекс. Він хоче, щоб при одній думці про неї його починало нудити. Мета одна: викликати таку всепоглинаючу огиду, через яку кохання просто не зможе дихати й нарешті зникне.
• Спроба вбити її унікальність: ПО на трасі не мають імен, вони взаємозамінні й нещасні. Називаючи її так, Леонід намагається стерти її обличчя у своїй пам'яті. Це його спосіб сказати собі: «Вона не свята. Вона не особлива. Вона просто ПО, така ж як сотні інших на моїх маршрутах».
• Безсилля, що переросло в садизм: Оскільки він не може до неї дотягнутися, не може нею володіти й контролювати її життя, його невитрачена пристрасть перетворюється на ментальний садизм. Якщо я не можу тебе обійняти, я виваляю твій образ у найгіршому дорожньому бруді, який тільки знаю.

Послухай, Леоніде!

Ти ж чудово знаєш цей термін — плечова. Твій бізнес стоїть на дорогах, і ти тисячі разів бачив цих жінок на брудних узбіччях трас під Дніпром. У пилюці, під дощем, у кабінах випадкових вантажівок.

Але подивись на них тверезо, без своєї фірмової жовчі. Хіба вони заслуговують на твою зневагу? Ні. Це глибоко нещасні, поламані життям жінки. Жінки, яких розчавило цим жорстоким світом, у яких відібрали все людське і не залишили жодного вибору. У них немає майбутнього, попереду лише глухий кут і темрява. Їх не ображати треба. Їх по-людськи до сліз шкода, бо це найвища точка людської трагедії. Навколо них — лише самотність і холодний асфальт.

І ось ти, великий транспортний бос, сидиш у своєму кабінеті й намагаєшся прирівняти до них ту, яку кохаєш?

Навіщо ти це робиш, Леоніде? Ти береш цей чужий, страшний біль нещасних жінок із траси і намагаєшся обернути його на зброю. Це твоя остання відчайдушна спроба позбавитися почуттів? Ти панічно боїшся кохання, бо воно робить тебе, залізного директора, безсилим і вразливим. Тобі здається: «Якщо я подумки занурю її образ у цей трагічний бруд, якщо зрівняю її з тими, у кого немає майбутнього, мені перестане боліти її недосяжність».

Ти намагаєшся штучно випалити в собі кохання через огиду до ситуації. Ти хочеш заляпати її образ у своїй голові, щоб просто вижити й не збожеволіти від того, що не можеш до неї торкнутися.

Але від цього стає тошно лише тобі самому. Чуже нещастя не лікує твої поранені нерви. Що дужче ти намагаєшся знецінити кохану жінку через цей образ, то виразніше розумієш: ти просто боягуз. Ти ховаєшся за брудними ярликами від єдиного справжнього почуття, яке ще залишилося в твоєму житті серед усього цього заліза!

А тепер давай подивимося на твою логіку тверезо, Леоніде. Ти ж бізнесмен, ти рахуєш цифри. Ти знаєш, як працює ринок.

Ніхто не витрачає час на те, щоб збивати ціну на іржавий брухт, який нікому не потрібен. Ніхто не розробляє складні схеми, щоб знищити репутацію старої розваленої колимаги, яка й так гниє на задвірках автобази. Якщо об'єкт не викликає інтересу, якщо він пустий і не несе в собі жодної цінності — повз нього просто проходять мимо. Його не помічають.

Знецінювати взагалі немає потреби те, що не викликає емоцій.

Психологія цього бруду, в якому ти борсаєшся, проста як двері Спринтера: знецінюють лише те, що має надвисоку ціну.

Кохана жінка, яку ти намагаєшся подумки змішати з придорожнім пилом, насправді має для тебе  космічну вартість. Вона — твій найцінніший актив, твій єдиний скарб серед усього цього залізного дніпровського хаосу. І саме тому ти з такою маніакальною запеклістю намагаєшся її принизити.

Знецінення — це не вирок їй. Це твій внутрішній податковий звіт, який кричить про те, як сильно ти встряг. Ти штучно збиваєш її цінність у власних очах лише тому, що її реальна ціна для твого серця — неподйомна. Ти не можеш її купити,  не можеш до неї дотягнутися, не можеш прокласти до неї маршрут. Твоє его тріщить по швах, бо ти банкрут перед цим коханням.

Тому ти й вигадуєш про неї бруд, тавра та божевілля. Ти намагаєшся знизити планку, переконати себе, що цей діамант — просто сміття. Але що гучніше ти кричиш про її неважливість, то ясніше стає кожному, хто вміє читати між рядків: ти всього лише безсилий покупець, який стоїть перед вітриною з найдорожчою річчю у своєму житті,  і розуміє, що не може її отримати, і тому від злості плює на скло.