І воно мені треба?

«Навіщо ти витрачаєш на це свій час? Навіщо зливаєш туди свій дорогоцінний ресурс? Просто забудь, перегорни сторінку і живи далі!» — по порадам дипломованих психологів, які звикли лікувати людські душі за стандартними шаблонами з підручників. Для них мій запеклий, детальний психоаналіз власного минулого виглядає як дивна одержимість або марна трата сил. Вони радять мені зайнятися «чимось кориснішим», перемкнути увагу, закрити цю шухляду пам'яті й ніколи туди не заглядати. 

Але вони не розуміють головного: закрити шухляду з невирішеним болем — це не означає зцілитися. Це означає просто замурувати в стіні радіоактивні відходи, які продовжуватимуть отруювати твоє теперішнє. Я пишу цю книгу під своїм іменем — Мила Бестія. І я роблю цей психоаналіз не тому, що я слабка, а тому, що сьогодні я достатньо сильна, щоб розібрати свої колишні лабіринти по кісточках. Попри всі авторитетні поради «не витрачати ресурс», я знаю, що цим текстом я вбиваю одразу двох зайців.

І перший, найпарадоксальніший аспект цього процесу — я просто віддаю свої борги. Як би дивно, а для когось і дико це не звучало, але я повертаю цим чоловікам той колосальний об'єм часу та енергії, який вони колись інвестували в мене. Вони думали, що грають зі мною в одні ворота, але тепер правила встановлюю я. Особливо це стосується Вадима з його витонченим макіавеллізмом, та й самого Леоніда Соляра.

Згадайте, скільки ресурсу ці дорослі чоловіки витратили на те, щоб зламати двадцятирічну дівчину. Вони прораховували мої кроки як шахову партію, розробляли стратегії, вели за мною приховано емоційне полювання.  

Вони застосовували проти мене ґостинг — раптове зникнення без пояснень, яке розривало мою психіку на шматки. 

А потім вмикали хуверинг,  аби знову затягнути у пастку. Вони інвестували в мене свій час на повну потужність. 

Ще одним  інструментом у цій односторонній війні стала свідома триангуляція. У психології це маніпулятивний прийом, коли у стосунки двох людей навмисно вводиться третя фігура. Для пересічного читача це виглядає як звичайні інтриги, але в моєму сюжеті триангуляція була особливою: Соляр свідомо залучив мою маму, приїжджав до неї, використовував її як емоційного посередника, аби через почуття найріднішої мені людини тиснути на мою волю за моєю спиною. Більше того, використання фейкового акаунту через чверть століття — це теж була чиста триангуляція, де третьою фігурою став вигаданий ним образ «Леоніда Соляра». Він створив цей манекен, щоб розіграти виставу перед самим собою та сховатися за вигаданою величчю від реального болю. 

Вони витратили роки на ці схеми, і сьогодні я повертаю їм цей борг із відсотками. Оскільки на мене колись було витрачено колосальний людський ресурс — їхній час, їхні хитромудрі зусилля, стратегії Вадима та інтриги Соляра, — я вирішила повернути цей борг абсолютно симетрично. Я теж витрачаю свій час, свої зусилля і свій інтелект на написання цієї книги. Я плачу їм тією ж монетою — часом за час. І я абсолютно нормально й логічно ставлюся до того, що цей процес приносить мені своєрідне, можливо, трохи викривлене, але цілком заслужене задоволення. Ці чоловіки, особливо Соляр, який так кропітливо і посилено  заробляв свої мільйони, звикли, що я рано чи пізно приповзу до них на колінах. Вони щиро вірять, що гроші здатні купити або підкорити всих підряд, і для їхнього нарцисичного его найкращою найсолодшою компенсацією у всесвіті було б побачити, як я, зламана й розчарована, прийду благати про увагу чи фінансову допомогу. Вони мріють про це, бо такий фінал дозволив би їм відчути себе справжніми імператорами всесвіту. Але я не зобов’язана грати за їхніми правилами, відповідати їхнім ілюзіям і принижувати себе.

 Я точно знаю: люди, про яких тут йде мова, безпомилково впізнають себе в кожному абзаці. І коли вони прочитають ці сторінки, їм доведеться дуже глибоко задуматися. Вони зрозуміють, що їхні залізні броньовані імперії виявилися прозорими для мого погляду, а їхні приховані мотиви тепер виставлені на вітрину. Це і є мій свідомий логічний вибір — повернути борг через текст, залишившись абсолютно недосяжною у своєму реальному житті.

   А другий заєць, якого я безжально вбиваю цим психоаналізом, лежить у площині моєї особистої еволюції та інтелектуального азарту. Мені щиро, до сирот на шкірі, цікаво досліджувати лабіринти людської психіки, і в цьому процесі я сама щодня набираюся колосального досвіду. Психологія для мене — це не просто суха теорія, а живий пульсуючий інструмент, який допомагає бачити світ без рожевих окулярів. Поглиблюючись у приховані мотиви чужих вчинків, розбираючи чужі комплекси по гвинтиках, я виростаю над власною колишньою тривогою і перетворюю свій колишній біль на кришталево чисту зрілість. У психоаналітичній термінології цей етап самодослідження називається деконструюванням травматичного досвіду та інтеграцією витісненого матеріалу. Для простої людини це означає дивовижне відчуття свободи, коли ти розкладаєш по полицях кожен маніпулятивний прийом хижака — від первинного бомбардування любов'ю до фінального знецінення — і раптом розумієш, що справа ніколи не була в тобі. Ти бачиш, що їхні дії були продиктовані не твоєю недосконалістю, а їхнім власним підсвідомим жахом перед реальним життям. Цей інтелектуальний досвід змінює структуру мого мислення. Розбираючи паттерни Вадима та Соляра, я вчуся бачити приховані механізми управління людською волею, що дає мені внутрішню броню, яку більше ніхто не зможе пробити. Саме для того, щоб переплавити колишній деструктивний досвід у чисте знання. Поглиблюючись у психологію, я забираю у минулого владу над своїм майбутнім, перетворюючи колишні травми на абсолютну силу та непохитну зрілість, яка дозволяє мені бути повноправним автором власної долі.