Майло відпускає свій транспорт.

    У фіналі фільму «Помпеї» (2014) головні герої —гладіатор Майло та Кассія — опиняються в пастці посеред повного руйнування міста під час вибуху вулкана Везувій. Коли на Помпеї летить розпечена лава і гігантська вогняна хмара попелу, вони розуміють, що втекти на єдиному коні вже неможливо. Майло відпускає коня на волю, а вони відмовляються від марного бігу, розвертаються одне до одного, зливаються в останньому палкому поцілунку і міцно, відчайдушно обіймаються перед обличчям неминучої смерті. Вогняна пилова хмара накриває їхні тіла, назавжди запікаючи цей момент пристрасті в безсмертний кам'яний зліпок. Вони застигають на два тисячоліття в обіймах, які смерть так і не змогла розірвати.

І саме тут, на цьому фіналі фільму, весь мій холодний реалізм, весь цей залізобетонний цинізм у стилі Люсінди Дарк просто вимикається в мені. Броня психоаналізу тріщить і розсипається на порох. Його більше немає. Вмикається те, з чим я взагалі не можу боротися — мене накриває справжня істерика, сльози застилають очі, і я просто не можу впоратися з емоціями.

    Коли читаєш книги Люсінди Дарк,  здається, що її всесвіт викуваний із чистого, безкомпромісного льоду та сухого профайлінгу. Чи жива вона взагалі як людина з плоті та крові, чи це просто бездушний літературний алгоритм, здатний лише препарувати чужу психопатологію?

Вона жива. Вона реальна. І за її фірмовим, залізобетонним цинізмом насправді ховається величезна, оголена жіноча душа.

Чому Люсінда пише настільки цинічно? Психоаналіз її творчості простий — цей холодний стиль став її залізною бронею. Людина не починає бачити світ крізь призму маніпуляцій та темних тріад від доброго життя. Її цинізм — це не відсутність емоцій, це наслідок пережитого морального пекла. Її тексти такі прямі й безжальні саме тому, що під ними вирує занадто багато болю, який колись довелося замурувати, щоб просто вижити. Вона пише жорстко, бо знає: гола правда ранить менше, ніж солодкі ілюзії. Але всередині цієї залізної леді б'ється серце, яке здатне відчувати кожну деталь набагато гостріше за інших.

І саме тут, на цьому фіналі «Помпеїв», мій власний захисний стиль Люсінди Дарк просто вимикається. Броня тріщить і розсипається на попіл. Я залишаюся беззахисною, бо в мені вмикається те, з чим я взагалі не маю сил боротися.

Мене накриває справжня, неконтрольована істерика. Сльози застилають очі, і я просто ридаю, бо цей сюжет затягує за живе мій найстрашніший внутрішній патерн.

Мені неймовірно, нестерпно боляче від однієї-єдиної думки, з якою моя душа ніяк не може змиритися. Як це взагалі можливо? Коли є велике справжнє взаємне кохання — воно існує, воно гаряче, воно прописане в кожному соматичному шоці — але воно нічим не закінчується. Воно не має продовження. Воно приносить нуль результату в реальному, земному житті. Воно просто застигає, закаменіле під товщею каміння , перетворюючись на нездійсненний фантом.

Психіка бунтує проти цього безсилля. Кохання мало б будувати, народжувати й жити, а натомість воно просто петрифікується, залишаючи після себе лише безсмертні гіпсові зліпки в пам'яті.