У полоні бажань

«Щось я хвилююся. Мені не по собі».

Я сиділа в дивному приміщенні на жорсткому дивані, підклавши під спину подушку. Руки — на колінах. Погляд спрямований у величезне вікно. Як зараз пам’ятаю: надворі стояла прекрасна весняна погода. Здається, квітень — якщо пам’ять мене не зраджує.

Вікно було трохи прочинене, і вітерець, проникаючи всередину, приносив запах першої зелені, квітів і легку прохолоду — ту саму, що буває лише навесні, коли вже тепло, але ще відчувається холодок.

— Холодне тепло… — прошепотіла я, усміхнувшись.

Я повернула голову до дверей у ту саму мить, коли вони відчинилися.

До кабінету увійшов чоловік — високий, у в’язаній жилетці, з-під якої визирала блакитна сорочка. Попри зрілий вік, він виглядав молодшим за свої роки.

— Добрий день. Я доктор Емзер, — представився він, прямуючи до такого ж дивана, що стояв навпроти. Нас розділяв журнальний столик. Він сів і уважно подивився на мене, затримавши погляд на п’ять секунд. Я порахувала. Потім він відкрив свій зошит і щось занотував.

— Чому ти тут? — запитав він м’яким голосом.

— Чоловік сказав, що в мене проблеми з гнівом. Він вважає, що в мене щось не так із психікою, і наполіг на візиті до психіатра.

— А ти сама що думаєш?

— Я не знаю… Я можу буянити. Думаю, це просто темперамент.

Доктор відклав зошит і подивився на мене трохи інакше — з часткою обережності.

— Сильвіє, ми це вже обговорювали. Ти забуваєшся і нічого не пам’ятаєш. Ти ходиш уві сні.

— Не може бути… — видихнула я.

— Якось уночі ти сіла на ліжко поруч із чоловіком і сказала, що хочеш відкусити від нього шматочок.

Я відчула, як холод пробіг спиною.

— Ще ти танцюєш уві сні, — продовжив він, пильно стежачи за моєю реакцією.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

— У тебе проблеми з пам’яттю, Сильвіє. Посиди тут. Я зараз повернуся.

Лікар вийшов, а я вп’яла погляд у підлогу.

«Мені тривожно. Мені зле…»

Я не пам’ятала, скільки часу минуло. Пам’ятала лише, як знову відчинилися двері, потягнуло холодом, і до кабінету зайшов високий чоловік у в’язаному жилеті з зошитом у руці.

— Хто ви? — ледь чутно простогнала я.

— Сильвіє, я доктор Емзер. Ходімо, я проведу тебе до твоєї палати.

Гнів спалахнув у мені, мов полум’я. Я схопилася й почала трощити все, що траплялося під руку. За мить до кабінету влетіли двоє дужих санітарів. Один схопив мене за руки, інший уколов щось у плече. Світ поплив, розчиняючись у тумані, а коли я отямилася — вже лежала в палаті.

Голова паморочилася. Я спробувала поворухнутися, та ремені міцно стискали тіло.

— Це для твого спокою, — пролунав чийсь голос.

Доктор Емзер стояв біля мого ліжка, спостерігаючи за мною. Я вперше по-справжньому поглянула на нього. Гострий ніс, тонкі губи, уважний погляд… Я прикусила нижню губу, і всередині щось здригнулося. Бажання спалахнуло раптово, змиваючи залишки страху.

— Відпустіть мене до чоловіка, — прошепотіла я. — Я хочу любові.

Доктор Емзер усміхнувся. Повільно нахилився до мене, затримався на мить, дозволяючи мені відчути тепло його подиху.

— Розв’яжіть мене, — тихо попросила я.

Він випрямився, помовчав, потім глибоко зітхнув. Цей звук врізався мені в пам’ять. За секунду ремені ослабли, і я відчула свободу. Потерши зап’ястя, я поглянула на нього з усмішкою. Він не рухався — лише уважно спостерігав за мною, ніби чогось чекав.

Мені здавалося, що він вичікує. Очевидно, сексуальне бажання надто виразно давало про себе знати. Але щось усередині мене стримувало — він лікар, а я пацієнтка з психіатричним діагнозом.

Тоді мене осяяла думка: усе одно я це забуду. То навіщо зволікати?

Я кинулася на нього, ніби підкоряючись пориву, який неможливо було стримати. Обхопивши його шию руками, я притислася до нього й почала жадібно, майже відчайдушно цілувати. Спершу він не опирався, але й не відповідав мені з тією ж пристрастю. Та за мить він перехопив мої зап’ястя і легко, але впевнено прибрав їх, заламавши мені руки за спину.

Я відчувала, як його подих став важчим, і в його погляді вже не було звичної м’якості. Очі спалахнули гнівом, бажанням, забороною — всім водночас. Він дивився на мене пильно, впритул, а я, ледь дихаючи, з напіввідкритими губами ловила кожну емоцію, що відбивалася на його обличчі.

І раптом… він сам нахилився до мене. Його губи знайшли мої — спочатку повільно, пробуючи, ніби опираючись самому собі, а потім — глибше, жорсткіше, вимогливіше. У цьому поцілунку було надто багато почуттів, яких ми не могли собі дозволити.

Раптом він відсахнувся, ніби опритомнів.

— Ні, нам не можна… — видихнув він, його голос був хрипкий, наповнений внутрішньою боротьбою. — Це неправильно.

Він повільно відступив, провів рукою по обличчю, важко зітхнув, а потім різко поправив халат, ніби це могло стерти все, що сталося.

Я сиділа на ліжку, відчуваючи, як палає шкіра там, де він щойно тримав мене. Жар не вщухав, ніби відбиток його пальців залишився на моєму тілі, пульсуючи під шкірою. Він зник, залишивши мене з почуттям провини, але й з нестерпним відчуттям незадоволеності. Мені хотілося любові.

«Скільки часу я вже тут?» — майнула думка, та відповідь була розмитою, ніби час тут плинув інакше.

— Докторе Емзере, поверніться! — вигукнула я. Голос відбився від стін і розчинився в повітрі. Ніхто не почув. Ці стіни були товстими, гнітючими, наче вони вбирали в себе чужі таємниці й крики, які ніколи не виходили назовні.

Мені не залишалося нічого іншого, як заснути. Я лягла, заплющила очі й уявила, як він хапає мене, перевертає на живіт, навалюється зверху, входить у мене жорстко, владно. Гаряче дихання біля самого вуха, сильні руки, що позбавляють волі. Я ковзнула пальцями вниз, стиснула край шортів, намагаючись вгамувати тремтіння. Потім згорнулася клубком, підтягнувши коліна до грудей, але тепло всередині не згасало.