У полоні бажань

«Щось я хвилююся. Мені не по собі».

Я сиділа в дивному приміщенні на жорсткому дивані, підклавши під спину подушку. Руки — на колінах. Погляд спрямований у величезне вікно. Як зараз пам’ятаю: надворі стояла прекрасна весняна погода. Здається, квітень — якщо пам’ять мене не зраджує.

Вікно було трохи прочинене, і вітерець, проникаючи всередину, приносив запах першої зелені, квітів і легку прохолоду — ту саму, що буває лише навесні, коли вже тепло, але ще відчувається холодок.

— Холодне тепло… — прошепотіла я, усміхнувшись.

Я повернула голову до дверей у ту саму мить, коли вони відчинилися.

До кабінету увійшов чоловік — високий, у в’язаній жилетці, з-під якої визирала блакитна сорочка. Попри зрілий вік, він виглядав молодшим за свої роки.

— Добрий день. Я доктор Емзер, — представився він, прямуючи до такого ж дивана, що стояв навпроти. Нас розділяв журнальний столик. Він сів і уважно подивився на мене, затримавши погляд на п’ять секунд. Я порахувала. Потім він відкрив свій зошит і щось занотував.

— Чому ти тут? — запитав він м’яким голосом.

— Чоловік сказав, що в мене проблеми з гнівом. Він вважає, що в мене щось не так із психікою, і наполіг на візиті до психіатра.

— А ти сама що думаєш?

— Я не знаю… Я можу буянити. Думаю, це просто темперамент.

Доктор відклав зошит і подивився на мене трохи інакше — з часткою обережності.

— Сильвіє, ми це вже обговорювали. Ти забуваєшся і нічого не пам’ятаєш. Ти ходиш уві сні.

— Не може бути… — видихнула я.

— Якось уночі ти сіла на ліжко поруч із чоловіком і сказала, що хочеш відкусити від нього шматочок.

Я відчула, як холод пробіг спиною.

— Ще ти танцюєш уві сні, — продовжив він, пильно стежачи за моєю реакцією.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

— У тебе проблеми з пам’яттю, Сильвіє. Посиди тут. Я зараз повернуся.

Лікар вийшов, а я вп’яла погляд у підлогу.

«Мені тривожно. Мені зле…»

Я не пам’ятала, скільки часу минуло. Пам’ятала лише, як знову відчинилися двері, потягнуло холодом, і до кабінету зайшов високий чоловік у в’язаному жилеті з зошитом у руці.

— Хто ви? — ледь чутно простогнала я.

— Сильвіє, я доктор Емзер. Ходімо, я проведу тебе до твоєї палати.

Гнів спалахнув у мені, мов полум’я. Я схопилася й почала трощити все, що траплялося під руку. За мить до кабінету влетіли двоє дужих санітарів. Один схопив мене за руки, інший уколов щось у плече. Світ поплив, розчиняючись у тумані, а коли я отямилася — вже лежала в палаті.

Голова паморочилася. Я спробувала поворухнутися, та ремені міцно стискали тіло.

— Це для твого спокою, — пролунав чийсь голос.

Доктор Емзер стояв біля мого ліжка, спостерігаючи за мною. Я вперше по-справжньому поглянула на нього. Гострий ніс, тонкі губи, уважний погляд… Я прикусила нижню губу, і всередині щось здригнулося. Бажання спалахнуло раптово, змиваючи залишки страху.

— Відпустіть мене до чоловіка, — прошепотіла я. — Я хочу любові.

Доктор Емзер усміхнувся. Повільно нахилився до мене, затримався на мить, дозволяючи мені відчути тепло його подиху.

— Розв’яжіть мене, — тихо попросила я.

Він випрямився, помовчав, потім глибоко зітхнув. Цей звук врізався мені в пам’ять. За секунду ремені ослабли, і я відчула свободу. Потерши зап’ястя, я поглянула на нього з усмішкою. Він не рухався — лише уважно спостерігав за мною, ніби чогось чекав.

Мені здавалося, що він вичікує. Очевидно, сексуальне бажання надто виразно давало про себе знати. Але щось усередині мене стримувало — він лікар, а я пацієнтка з психіатричним діагнозом.

Тоді мене осяяла думка: усе одно я це забуду. То навіщо зволікати?

Я кинулася на нього, ніби підкоряючись пориву, який неможливо було стримати. Обхопивши його шию руками, я притислася до нього й почала жадібно, майже відчайдушно цілувати. Спершу він не опирався, але й не відповідав мені з тією ж пристрастю. Та за мить він перехопив мої зап’ястя і легко, але впевнено прибрав їх, заламавши мені руки за спину.

Я відчувала, як його подих став важчим, і в його погляді вже не було звичної м’якості. Очі спалахнули гнівом, бажанням, забороною — всім водночас. Він дивився на мене пильно, впритул, а я, ледь дихаючи, з напіввідкритими губами ловила кожну емоцію, що відбивалася на його обличчі.

І раптом… він сам нахилився до мене. Його губи знайшли мої — спочатку повільно, пробуючи, ніби опираючись самому собі, а потім — глибше, жорсткіше, вимогливіше. У цьому поцілунку було надто багато почуттів, яких ми не могли собі дозволити.

Раптом він відсахнувся, ніби опритомнів.

— Ні, нам не можна… — видихнув він, його голос був хрипкий, наповнений внутрішньою боротьбою. — Це неправильно.

Він повільно відступив, провів рукою по обличчю, важко зітхнув, а потім різко поправив халат, ніби це могло стерти все, що сталося.

Я сиділа на ліжку, відчуваючи, як палає шкіра там, де він щойно тримав мене. Жар не вщухав. Відбиток його пальців залишився на моєму тілі, пульсуючи під шкірою. Він зник, залишивши мене з почуттям провини, але й з нестерпним відчуттям незадоволеності. Мені хотілося любові.

«Скільки часу я вже тут?» — майнула думка, та відповідь була розмитою, ніби час тут плинув інакше.

— Докторе Емзере, поверніться! — вигукнула я. Голос відбився від стін і розчинився в повітрі. Ніхто не почув. Ці стіни були товстими, гнітючими, наче вони вбирали в себе чужі таємниці й крики, які ніколи не виходили назовні.

Мені не залишалося нічого іншого, як заснути. Я лягла, заплющила очі й уявила, як він хапає мене, перевертає на живіт, навалюється зверху, входить у мене жорстко, владно. Гаряче дихання біля самого вуха, сильні руки, що позбавляють волі. Я ковзнула пальцями вниз, стиснула край шортів, намагаючись вгамувати тремтіння. Потім згорнулася клубком, підтягнувши коліна до грудей, але тепло всередині не згасало.