Психіатрична лікарня

Довгий жовтий автобус № 274 з причепом-гармошкою проїхав міст над залізничними коліями. Вітер гнав поземку, поступово запорошуючи шлях. З обох боків дороги потяглися нескінченні засніжені поля.

Автобус переповнювали пасажири. Люди шуміли, обговорювали останні новини, сміялися, сперечалися та штовхалися. Мене щільно притиснули до хромованих поручнів біля розпашних дверей. Я насилу міг поворухнутися, міцно вчепившись у свою спортивну сумку з речами й щиро сподіваючись, що ручки витримають.

Обігрів у салоні автобуса не працював. За нескінченні сорок п'ять хвилин поїздки з Кропивницького до передмістя я сильно замерз. Ступні в черевиках заклякли, до того ж я зовсім не відчував пальців ніг. Мені доводилося періодично ворушити ними й притупувати, щоб хоч якось зігрітися.

Дорога була слизькою, погано розчищеною. Незграбний автобус відчутно заносило на кожному повороті. У такі моменти пасажири, що стояли поруч зі мною, навалювалися на мене всією своєю живою вагою.

Я їхав у селище міського типу, двома основними перевагами якого були великий чавуноливарний завод і обласна психіатрична лікарня. Як ви вже здогадалися, я прямував аж ніяк не до ливарників. Майбутня госпіталізація в психлікарні лякала мене до чортиків. Сором і страх долали мене всю довгу дорогу. Мені дуже не хотілося виходити на лікарняній зупинці, щоб хто-небудь із пасажирів це помітив та почав сміятися.

Але іншого виходу в мене не було. Ця лікарня була для мене найостаннішою інстанцією, яка хоч якось могла допомогти. У моїй нагрудній кишені лежало складене вчетверо направлення на обстеження і лікування. Ви не подумайте, я зовсім не був психом. Уже близько року як я страждав на сонний параліч, унаслідок якого розвинулося тяжке хронічне безсоння. Мене обстежували різні фахівці, призначали снодійні, заспокійливі, проводили десятки тестів й фізіотерапевтичних процедур. На жаль, нічого мені так і не допомогло.

Під час сну у мене виникав на кілька хвилин параліч усіх м'язів, за якого я частково прокидався, але залишався повністю знерухомленим. Я міг лише розплющувати очі й рухати ними. На цей стан накладалися яскраві, реалістичні та зазвичай кошмарні сновидіння. Я ніби все ще залишався на кілька хвилин у стані сну, але мій мозок при цьому був вже активний. Фактично щоночі я переживав короткотривалий, але дуже емоційний сон наяву, несила відрізнити реальність від галюцинації. Усе це призводило до вкрай неприємних відчуттів, після яких я прокидався і не міг вже більше заснути. Тому мій звичайний нічний сон тривав максимум 2-3 години, а то й того менше.

На жаль лікарі не вважали сонний параліч хоч скільки-небудь небезпечним захворюванням. Якби не хронічне безсоння, яке його супроводжувало, ніхто б мене навіть не направив на діагностику і лікування в психлікарню.

● ● ●

Автобус почав уповільнювати хід. Я побачив перші лікарняні корпуси, огороджені високим бетонним парканом із колючим дротом. Зашипіли пневматичні гальма, автобус зупинився. З динаміків пролунав голос водія:

– Обласна психіатрична лікарня.

Я сором'язливо опускаючи очі протиснувся повз пасажирів і вийшов з автобуса. Крім мене на зупинці більше нікого не було. Вітер намітав високі кучугури навколо дерев. Я кілька разів підстрибнув та розім'яв руки, розігріваючі кров після тривалої нерухомості.

Охоронець на посту перевірив мої направлення й паспорт, зв'язався з кимось телефоном і пропустив мене всередину, вказавши дорогу.

Я покрокував територією лікарні, з цікавістю розглядаючи двоповерхові будівлі із червоної цегли з заґратованими вікнами. Кожен із корпусів був сам по собі самостійним відділенням. Ще здалеку я побачив центральний адміністративний корпус. Це була п'ятиповерхова бетонна будівля, що височіла над іншими відділеннями.

На території лікарні росло безліч дерев і чагарників, були розташовані парки з лавками, встановлені альтанки й декоративні ліхтарі. Вдалині виднілися вуличні тренажери, тенісні корти, майданчики для волейболу та баскетболу.

Я подумав про те, що навесні та влітку тут напевно дуже добре. Але зараз, у самий розпал зими, все було заметено снігом і мене долали лише тужливі думки.

Я піднявся сходами до адміністрації, знайшов реєстратуру і пред'явив свої документи. Літня жінка в хутряній шапці та великих окулярах завела на мене медичну карту, записала всі дані, потім відправила до приймального відділення, розташованого далі по коридору.

Мені довелося понад пів години чекати чергового лікаря, яка недбало оглянула мене, виміряла температуру тіла й артеріальний тиск, записала мої зріст і вагу, потім направила у відділення неврозів.

Я здивовано запитав:

– Скажіть, чому ви направили мене у відділення неврозів? Адже мені необхідне обстеження в неврології. У мене немає жодних психічних розладів.

– Відділення неврозів призначене для осіб із не психотичними розладами, – поблажливо відповіла лікарка. – Твій діагноз катаплексія пробудження, ускладнена хронічним безсонням якраз і є не психотичним розладом. Тож усе вірно.

Подякувавши їй, я забрав свою картку і вийшов на вулицю. Вечоріло, починалася хуртовина. Я квапливо крокував розчищеною алеєю до відділення неврозів. Під ногами голосно хрустів сніг.

Зайшовши у відділення, я почистив черевики старим віником і роздивився навколо. Праворуч і ліворуч від мене простягалися довгі коридори. На підлозі лежали товсті килимові доріжки, що робили кроки практично безшумними. Стіни були пофарбовані у світло-жовтий колір. 

Всюди росло безліч квітів і кімнатних рослин у вазонах всіляких форм та розмірів. Вони буквально заповнювали обидва коридори. У деяких місцях до завішених тюллю вікон навіть не можна було підійти, попередньо не відсунувши кілька вазонів.

Я попрямував навмання в лівий коридор, шукаючи кабінет завідувача відділення. Було дивно йти абсолютно безшумно, незважаючи на те, що на мені взуті важкі зимові черевики. Нарешті я зупинився біля дверей із написом: