Розділ 16. У лігві

Ніколь

До самого дому цього місцевого тирана й диктатора їду мовчки, схрестивши руки на грудях і підтиснувши губи, намагаючись усім своїм виглядом показати невдоволення, а може навіть і злість. Але Івану — що з гусака вода: він увімкнув музику на повну й постукує пальцями по керму в такт.

На задньому сидінні біситься Діма з Греєм — таке відчуття, що вони давно разом, а не всього годину. Як я розумію, Грей виявився ще тим продуманим типом. Поки сидів у вольєрі — очі повні смутку й печалі, а щойно зрозумів, що його забирають, одразу груди колесом, і ось він уже свій у дошку.

Молюся лише про одне: щоб він виявився вихованим і не гадив у домі. Якщо в один прекрасний момент він опиниться під дверима моєї квартири… я не знаю, що робитиму. Залишиться тільки пакувати валізи й на ПМЖ у село Васильки до далеких родичів — ховатися від Івана. Хоча, знаючи його таланти, думаю, що й там знайде. Страшний… страшний і непередбачуваний чоловік цей Іван.

Кидаю косі погляди на нього. Унікум. І звідки він узагалі взявся? Одразу спливає в голові істина: «Не роби добра — не матимеш зла». Недарма це йде з покоління в покоління… Люди, навчені гірким досвідом, давно знали: іноді допомога чи добрий вчинок обертаються неприємностями для самого. От і я, вчинивши абсолютно правильно, рятуючи дитину, накликала на себе біду у вигляді цього громили. Ну й як йому протистояти, якщо він говорить — як відрізає? Жодних тобі поступок і жодного інтересу до моєї думки.

Зараз, якщо дивитися на нашу компанію збоку, відчуваю себе забитою дружиною, якій слова ніхто ніколи не дає сказати, а тільки ставлять перед фактом: що й як робити. І в цих моїх «страшних» фантазіях вона завжди неправа, а може ще й побита… Жах!

І так себе шкода стає, що готова розридатися…

— Чого мовчиш? — своїм питанням Іван відкладає хвилини до моменту мого самобичування.

— Якщо ви не помітили, то я на вас образилася.

— З фіґалі!

Ні, ну він нормальний? Однією фразою виводить мене на емоції. Я, значить, йшла додому, нікого не чіпала… приперся, втягнув у свої проблеми й ще робить вигляд, що нічого не розуміє! Обурливо!

— Якщо я вам дала пораду… зауважте — безкоштовну… ви знаєте, скільки коштують послуги психолога?! — від хвилювання перескакую з думки на думку, так і не закінчивши попередню.

— Ти ж іще недопсихолог, — усміхається. — Належна знижка. А так як грошима мені не треба, то знижка — у вигляді послуг.

— Яка знижка? — обурююся. — Я, може, взагалі за ваш випадок не взялася б!

— Який випадок? — цікавиться.

— Запущений, — ричу на нього.

— То ти життя не бачила, — відмахується. — Юначе, ти малий й дурний, і ти не бачив великих ху… Втім, неважливо. Якщо хочеш дізнатися, що таке запущений випадок, влаштуйся в соцслужбу. Чи ти думаєш, що, сидячи в приватному кабінетику з зручною «кушеткою для виливання душі», як у дешевих мелодрамах, ти побачиш справжні, а не вигадані проблеми? Якщо збираєшся спеціалізуватися на проблемах жінок мільярдерів, які переживають, що їхній чоловік одного прекрасного дня стане мільйонером і це їхній найбільший страх, то, звісно, наш випадок не для тебе.

І що йому відповісти? Зараз що не протистав — виглядатиме як відмовка, а ще гірше — як виправдання. А я нічого такого не зробила, щоб виправдовуватися. Тому кажу:

— «Кушетка для виливання душі», як ви її назвали, не у психолога, а у психотерапевта.

— Запам’ятаю, — бурчить у відповідь. — Приїхали.

Машина зупиняється біля високих воріт приватного будинку. Іван натискає на пульт, і ворота автоматично відчиняються. Машина плавно заїжджає у двір під навіс, де миттєво спалахують ліхтарі освітлення.

— Тримай свого пса, — каже Іван Дімі, обернувшись. — Почекай, поки ворота зачиняться, щоб цей дурень на вулицю не вибіг. Не вистачало ще за ним ганятися…

Іван відчиняє двері й виходить. У машині залишається тільки наша дружна компанія.

— Не ображайся на нього, — каже мені Діма, — він трохи того, — крутить пальцем біля скроні, — але безпечний. Це він тільки кричить страшно, а так з нього можна мотузки вити, — розтягується в самовдоволеній усмішці.

— Ти його взагалі любиш? — навіщо‑то цікавлюся цією стороною почуттів сина до батька.

— Я його поважаю.

Стук у вікно — сигнал, що можна виходити.

Вибираюся з машини й оглядаюся. Що можу сказати — красиво. Дім і ділянка мрії. Все як на картинці: посеред ділянки — широкий одноповерховий сучасний будинок із величезними вікнами. До нього веде розчищена доріжка, викладена плиткою. На всьому протязі доріжка освітлена садовими ліхтарями. По периметру паркану висаджені туї, а посеред ділянки — якісь декоративні деревця. Чомусь упевнена, що за будинком — зона відпочинку з альтанкою й мангалом, а може, ще й басейн.

Стою з відкритим ротом і кручу головою навсібіч, розглядаючи.

— Ходімо, — смикає мене Діма за руку, — хочеш, покажу свою кімнату?

— Хочу, — охоче погоджуюся.

Іван іде попереду. Поки ми з Дімою дійшли, він уже відчинив двері й зайшов усередину. Заходжу й я.