Розділ 15. Ініціатива

Ніколь

Я планувала приділити школі всього дві–три години, а вийшло набагато більше. Поки я розташувала до себе дівчат, поки обережно з’ясувала, хто їхній «герой», минуло сорок хвилин.

Одне в цій ситуації мене заспокоює: об’єктом зітхань виявився не якийсь умовний трудовик чи фізкультурник, а всього лише південнокорейський співак. Як тільки до мене дійшла ця інформація, я з полегшенням видихнула.

Хоча тут же мене почав хвилювати інший момент: навіщо битися через того, хто навіть ніколи про це не дізнається?

Мені, мабуть, цього не зрозуміти, бо я ніколи не страждала ні за ким із зірок. Єдиною моєю «любов’ю» завжди було навчання.

А потім, поки ми не витягли всю можливу інформацію з інтернету про цього Кіма Тхе‑хьона (V із BTS), не розійшлися. Слава всім богам, інформація про його одруження виявилася фейковою. Дівчата були безмежно щасливі, ну і я трохи теж — адже вдалося зупинити ворожнечу й відновити дружні стосунки.

Щойно відправила дівчат додому, як одразу з’явилася Олена Андріївна з питаннями й розпитуваннями. Розповівши коротко ситуацію, я вислухала нескінченні історії з її учительського досвіду. Обговорили, посміялися…

І ось уже без двадцяти сім, а я тільки паркую машину на стоянці перед своїм під’їздом. Втомлена, виповзаю з салону, забираю з заднього сидіння робочий ноутбук і повільно плентаюся протоптаною стежкою до дому.

Раптом хтось вихоплює ноутбук із моїх рук. Різко обертаюся, готова накричати на злодія, але позаду стоїть Іван і усміхається якось… по‑дурному, я б сказала.

— І що це означає? — розводжу руки в сторони.

— Де ти ходиш? Ми тебе вже пів години чекаємо, — обурюється він удавано.

— Хто це «ми» і скільки вас? — цікавлюся насторожено.

— Я і Дімка, — показує рукою в бік замету. З‑за нього виглядає голова Діми. Він шморгає носом, махає рукою на знак привітання й знову береться споруджувати щось у снігу.

— Я соромлюся спитати… — починаю заїкаючись. А потім отямлююся й кажу вже зовсім упевнено: — Ні, я не соромлюся спитати! Що ви тут робите і навіщо мене чекаєте?

— Ну як же? — дивується Іван. — Собака — друг людини… Твої слова?

— Припустимо, — киваю, обдумуючи, що за цим може стояти.

— Поїхали, — Іван показує на машину, що стоїть у кінці будинку.

— Куди? — дивлюся на нього з жахом. Я майже дісталася додому й більше нікуди виходити не збиралася. Взагалі‑то я хотіла ще попрацювати… записати свої спостереження й висновки, систематизувати та обдумати. У моїх планах не було ні Івана, ні Діми, ні тим більше собаки!

— Послухай, Ніколь, ти дала пораду: заведи дитині собаку. Я подумав і дійшов висновку, що це непогана ідея. Тому зараз ми поїдемо в притулок, і ти вибереш потрібну. Особисто я не вмію читати по собачих очах всю ту пургу, що ти казала. Ти запропонувала — от ти й заглядай їй куди хочеш: в очі, в рот, можеш навіть під хвіст заглянути, мені все одно. Але якщо ця падл… буде гадити на мій керамограніт, то вилетить, як куля… прямо у твою скромну, але затишну квартирку.

— Це нечесно! — обурююся.

— Нечесно — давати поради й не мати жодних наслідків. Знаєш, я теж люблю давати поради різним державним органам… а ще їх посилати на три букви. За очі, звісно. Але це не означає, що вся система перебудовується й починає працювати на мене улюбленого. Тому: сказала «А» — кажи «Б».

— Беее… — блею як коза. Я готова навіть крякати, аби він від мене відчепився. — Ви викручуєте мені руки своїм напором. Ну що ви, собак ніколи не бачили? Тим більше вам із нею жити. Яка сподобається — ту й беріть! — усе ще сподіваюся, що мене залишать нарешті в спокої.

— Ту собаку, точніше, суч…ку, з якою МЕНІ жити, я виберу сам, а от просто собаку… Ні‑ні… так це не працює, — Іван бере мене під руку, розвертає й тягне до машини. — Ти ж розумна, дві вищі освіти…

— Майже три… — навіщо‑то вставляю, ніби це щось змінює.

— Чорт… куди ж у тебе стільки всього влізло? — дивиться на мою голову, як на банківське сховище. — Тим більше: розуму, значить, палата — от і користуйся.

— Іване, ви… ви… — хочу підібрати точні й дошкульні слова, щоб підкреслити його нахабство й наполегливість. — Ви — узурпатор.

— Та хоч диктатор! Собака гавкає, караван іде.

— Це ви зараз мене собакою назвали?

— Та що ти? — на його обличчі розпливається усмішка. — Яка ж ти собака? Так — козочка…

— Ну Іване, — впираюся ногами в сніг, але це, звісно, не допомагає, — я хочу додому… я втомилася… — майже скиглю.

— Одна ти трудівниця, а всі інші дармоїди, ага. Знаєш, що скажу? Ти довго ламаєшся, — каже з докором. — Уже б були на півдорозі.

Я голосно зітхаю, розуміючи, що сперечатися безглуздо. Перестаю впиратися, звільняю руку з його захвату й сама йду до машини. Сідаю на заднє сидіння й відвертаюся до вікна. Я — ображена! Гаразд, на собак подивлюся, а от розмовляти з ним — ні слова. З принципу!

Діма сідає поруч зі мною. Штани всі в снігу, як, втім, і куртка, і шапка…

— Чого ж ти не обтрусив сніг?