Розділ 14. Дурдом.

Ніколь

З самого ранку я в бігах. Правду кажуть: понеділок — день важкий.

На восьму у мене була пара в заочників, на одинадцяту двадцять — у другокурсників. У перерві між парами я вирішувала питання на кафедрі психології, а в планах на другу годину дня було потрапити до школи.

— Ніколь! — біжу коридором і намагаюся допити каву, куплену ще зранку.

Зрозуміло, вона вже охолола, але оскільки поснідати я не встигла, організм сприймає навіть це за їжу. Почувши своє ім’я, озираюся. З протилежного кінця коридору мама махає мені рукою, підкликаючи. Я махаю їй у відповідь і збираюся продовжити шлях, але вона різким жестом знову кличе мене до себе.

У голові прямо таймер цокає: куди і наскільки я вже запізнююсь. Але що робити — йду до неї.

— Привіт, мамо. У вас усе нормально? Я просто поспішаю…

— Встигнеш, — відмахується вона, затягуючи мене до кабінету.

У викладацькій людно: кілька викладачів, до яких завітали студенти‑прогульники з «хвостами».

— Тортик будеш? Ліда принесла, в неї сьогодні день народження.

Ліда, а точніше Лідія Михайлівна, теж у кабінеті, тому я вирішую її привітати. Від торта я, скоріш за все, відмовлюся… хоча шлунок уже бурчить, передчуваючи смакоту.

— З днем народження, Лідіє Михайлівно. Перепрошую, що зранку не приєдналася до колективу. Пара була на восьму в третьому корпусі.

Вона відривається від студента, якому пояснювала, що потрібно доздати, щоб отримати омріяний «трійку», і щиро дякує:

— Дякую, Нікуша, дякую. Я стараюся не акцентувати увагу на днях народження. Не люблю все це… банальні слова, побажання, які ніколи не здійснюються. Та й років мені вже стільки, що страшно вголос вимовляти.

— Ой, у ваші‑то двадцять два… — сміюся, натякаючи на її чудовий вигляд і активність.

— Ну двадцять два — це ти загнула… — сміється у відповідь. — Двадцять п’ять — ось точна цифра, на якій я «зафіксувалася» років сорок тому.

Дружно сміємося. Мама додає ще кілька компліментів, а студенти тупцюють на місці, мріючи якнайшвидше втекти звідси.

Закінчивши з «реверансами», збираюся попрощатися з мамою й продовжити свою «гонку».

— Все, я…

— Куди? А торт? — сує мені в руки тарілку.

— Ну мамо… — роблю бровки «будиночком», благаючи про пощаду.

— Не мамкай! Їж! Худюща стала, як вобла.

— Ну дякую, — бурчу у відповідь і відламую шматочок торта.

— Розкажи, що там учора з Артемієм? На чай‑каву запросила? — на обличчі мами явно читається цікавість.

— З чого б це раптом? — щиро дивуюся.

— В сенсі?! Ти самотня, він перспективний. Чим не привід?

— Я йому не сподобалася, — відламую шматок торта побільше й засовую до рота, щоб менше говорити.

— Так прямо й сказав? — дивується нахабності кавалера.

— Угу, — киваю, пережовуючи.

— От бабак кривоногий! — мама каже емоційно, від чого виходить голосно. Усі присутні в кабінеті замовкають, звертаючи на нас увагу. Мама піднімає руки вгору й будує гримасу, вибачаючись за несамовитість. Потім продовжує трохи тихіше:

— Ну й не потрібен він нам! Кращого знайдемо. Ти диви який? Утку мою наминав, а як женитися — то ми не такі… обличчям не вийшли.

— Мам, ну ти чого? — гладжу її по плечу, заспокоюючи. — Якщо чесно, він мені теж не сподобався.

— Справді?! — переводить на мене погляд. — Значить, на краще. Нічого, у мене тут один симпатичний бігає…

— Мам… — закочую очі.

— Іди‑іди, мені треба подумати, — розвертає мене за плечі й підштовхує до виходу.

Засовую рештки торта до рота й уперед — до нових звершень.

Приходжу на свою нову підробітку вже на початку третьої. Підіймаюся на другий поверх — мій кабінет поруч із директорським. Не встигаю зайти, як зустрічаюся з Людмилою Ігорівною.

— Добрий день, — привітно усміхаюся.

— Добрий… добрий… Ви прийшли. Думала сьогодні познайомити вас з основним психологом школи, але Ольга знову на лікарняному.

Піджимаю губи, не знаючи, що відповісти. Я ніколи не була вагітною, тому важко уявити, як взагалі протікає цей процес. Судити можу лише за розповідями подруг: у когось дев’ять місяців життя йшло, як і раніше, а в когось змінювалося кардинально.

— Може, пізніше… — знизу плечима. — Я сьогодні напишу розклад, коли буду на робочому місці. Мені здається, це важливо.

— Так, це добре… Тим більше наші учні й дня не можуть прожити без пригод. Без двадцяти три закінчиться шостий урок, я пришлю до вас двох «красунь». Відзначилися сьогодні.

— Я так розумію, що це в лапках?

— Інакше у нас не буває. Залишайте речі у своєму кабінеті й зайдіть до вчительської — познайомлю вас із завучем з навчально‑виховної роботи.