Розділ 13. Поговоримо?

Ніколь.

Під’їжджаємо до мого дому. Машина плавно гальмує, але я відчуваю напруження Івана — ніби пружина всередині нього готова розпрямитися. Думаю, якби не моя присутність, він давно вже сказав би щось різке й грубе Дімі. Чомусь я впевнена: їхнє спілкування натягнуте. Можливо, дала взнаки смерть матері-дружини. Хоча є варіант, що це їхній одвічний стиль — холодні репліки, недовіра, вічна боротьба. Одна велика дитина, недолюблена і непочута у дитинстві, змагається зі справжнім хлопчиком, який ще не до кінця розуміє світ і не вміє будувати з ним стосунки.

— Ну все… бувай… — каже Іван, випроваджуючи мене з машини. — Дякую за допомогу.

Озираюся й дивлюся на Діму. Мені шкода його. Хоча, можливо, йому й не потрібна моя жалість.

— А ходімо до мене? Я вас чаєм пригощу.

Іван не встигає й рота відкрити, щоб «культурно» відмовитися, як Діма раптом каже:

— Ну добре, — і вискакує з машини.

Переводжу погляд на Івана.

— Мати Тереза, значить… Ну-ну, подивимось, у що твоя жалість виллється, — бурчить він, глушить двигун і теж виходить.

А я, яка хотіла як краще, залишаюся сидіти розгублена в машині.

Раптом — стук у моє вікно. Я здригаюся.

Двері різко відчиняються.

— Тебе запрошувати треба? — усміхається й простягає руку, щоб допомогти вибратися з авто. — Чи передумала?

— Нічого я не передумала, — вистрибую сама, від чого в’язане плаття середньої довжини перетворюється на міні, відкриваючи край моїх колготок з імітацією панчішного верху.

Поправляю плаття й піднімаю очі на Івана. І так, він дивиться саме туди, куди не треба…

— Не холодно? — цікавиться з насмішкою. — Видно, кавалер у тебе був так собі, раз наряд не знадобився.

— Вам-то що? — смикаю підборіддям.

— Та мені взагалі фіолетово, — усміхається. — Прошу, — жестом запрошує мене у мій же під’їзд.

Заходимо гуртом у квартиру.

Я роззуваюся й кидаю шубу на пуфик — потім повішу.

— Іване, якщо хочете помити руки, то ванна ось тут, — прочиняю двері. — Потім проходьте у вітальню, а ми з Дімою тим часом приготуємо чай. Допоможеш мені? — питаю у хлопчика, приймаючи його куртку й шапку.

— Допоможу, — бурмоче він кудись у підлогу, знімаючи взуття.

Ми розходимося в різні боки.

Я пропускаю Діму вперед і зачиняю за собою двері кухні.

— Ну що, — плескаю в долоні й потираю руки, — давай спорудимо до чаю смачні бутерброди. Тобі можна довірити нарізку ковбаси?

Діма невизначено смикає плечем, даючи зрозуміти, що йому байдуже, чим займатися.

— Мий руки, — відкриваю воду в раковині й, видавивши мило собі на долоні, підсуваю пляшечку ближче до нього. Він слідує моєму прикладу.

Саджу його за стіл і вручаю обробну дошку, ніж та ковбасу. Сама ж займаюся приготуванням чаю.

— Як минув твій день? — починаю здалеку.

— Нормально, — бурмоче собі під ніс Діма, зосереджений на різанні ковбаси.

— А я сьогодні була в гостях у батьків. Уявляєш, вони прожили разом тридцять один рік.

— І не набридли вони одне одному?

— Ні. Вони різнобічні особистості. У них є улюблена робота, хобі… А чим тобі подобається займатися у вільний час?

— Граю в ігри на телефоні.

— Які?

— Brawl Stars, Minecraft, Roblox. Останнім часом тільки в Roblox: «Дев’яносто дев’ять ночей».

— І в чому сенс цієї гри?

— Виживання, — коротко пояснює сенс.

— Просто вижити?

— Не просто вижити, а вижити в лісі протягом дев’яноста дев’яти ночей. Треба добувати ресурси, будувати укриття, захищатися від монстрів і сектантів, а ще забезпечувати себе їжею та зброєю.

— Дуже нагадує реальне доросле життя, — м’яко усміхаюся. — А спілкування з друзями? У тебе є друзі?

— У мережі. Ми виживаємо разом.

— А в школі? Є друзі?

— Ні. Вони всі придурки…

— Це ти в якому класі?

— У п’ятому…

— Якщо тобі не подобається ця школа, можна перейти в іншу.

— Це й так інша. Я в ній із вересня.

— Зрозуміло. А крім школи й ігор, ти кудись ходиш? Хлопцям зазвичай подобаються єдиноборства, карате…

— А… — відмахується. — Була в мене одна нянька, водила на англійську. Я їй казав, що хочу на програмування, а вона мене не слухала. Ну я її й допік, — сміється, — втекла, блискаючи п’ятами.

— Я розумію, що ти вже дорослий, — починаю з компліменту, щоб перейти до «але». — Але все ж таки контроль з боку старшої людини важливий. Я так розумію, твій батько багато часу проводить на роботі…