Розділ 12. «Та ще сімейка».

Ніколь.

Відвернулася до вікна, прикусила губу й мовчу. Що тут сказати? Картина вимальовується невесела. З його розповіді ясно: Іван виріс у багатодітній та неблагополучній родині. Звідси й викривлене уявлення про сім’ю та роль кожного її члена. Думаю, що й між братами та сестрами, хто б там у нього не був, особливої взаємопідтримки й тепла не було. Вовченята‑одинаки…

А потім історія його дружини… Розбилася на машині з коханцем. Але звідки Іван знає, що той чоловік справді був її коханцем? Може, вони якраз від нього й тікали?

Щойно уявила кадри втечі — стало моторошно, волосся на руках стало дибки. Я б теж злякалася, якби за мною гнався розлючений Іван.

Кидаю на нього косий погляд. Однією рукою він тримає кермо, а другою тягнеться до кишені. Дістає пачку сигарет, витягує одну й суне до рота, збираючись прикурити.

Ще чого! Буду я дихати цією гидотою?

Швидким рухом руки вихоплюю сигарету з його губ і кидаю на панель управління.

— Чого? — питає він не обурено, а радше здивовано, намагаючись зрозуміти, що мені не подобається.

— На вулиці будете курити. У мене хутро провоняється.

Цокає невдоволено, кривиться й щось незрозуміло бурмоче собі під ніс.

— Непристойно говорити нерозбірливо, тим більше якщо йдеться про мене, — роблю зауваження.

— Непристойно сидіти в чужій машині й командувати, при тому що тебе ніхто не запрошував.

— А я й не напрошувалася. Ви самі до мене приїхали. Чому вирішили, що Діма може прийти до мене?

— Описуючи тебе минулого разу, він сказав, що ти прикольна…

— Може, турботлива, добра, уважна, — накидаю варіанти.

— Ні, точно прикольна.

— А його мати не була такою? — роблю новий захід, вивуджуючи інформацію й намагаючись докопатися до глибин причин, що вплинули на поведінку дитини.

— Я взагалі не в курсі, якою матір’ю вона була… — фраза звучить загадково й недомовлено. Але більше Іван нічого не пояснює, тому я знову ставлю питання. Навіть не питання, а думки вголос:

— Чому ви вирішили, що той чоловік був її коханцем? Може, просто знайомий.

— Це не я так вирішив, а встановила поліція.

— Ви за нею гналися? — питаю обережно.

— Я? З ху… Навіщо? У мене що, справ мало? Тим більше розбилася вона в Каннах.

— Це ті, що у Франції?

— Вони самі. Поїхала на кінофестиваль, вигуляти сукню. Вигуляла… і нагулялася перед смертю.

— Так це недавно було?

— У травні. Скільки тут минуло, порахуй… з пів року?

— Може, тому Дімі складно перебувати вдома самому?

— Він завжди був таким… — каже повільно, ніби думає про щось своє. — Так, заїдемо ще ось у цей двір, там недобудова. Якщо його там нема, відвезу тебе додому й поїду до себе. Може, вже повернеться до цього часу.

— Дивно якось… — кажу замислено.

— Що саме? — уточнює Іван, намагаючись вписати свою махину в вузький проїзд двору, заставленого машинами.

— Діма йде, знаючи, що ви будете шукати. А ви шукаєте, знаючи, що він повернеться. Може, вам варто внести якісь зміни в цю конструкцію?

— Наприклад? — гальмує біля недобудованої будівлі.

— Не знаю, — вимовляю тихо й знизую плечима.

— Ну, як дізнаєшся — скажи, — хмикає й виходить. Слідую за ним.

На територію недобудованої будівлі ми потрапляємо безперешкодно. Ні парканів, ні охорони — видно, вона стоїть так уже років двадцять, не менше.

Всередині темно. Іван дістає телефон і вмикає «Ліхтар». Недалеко від входу — сходи, що ведуть на верхні поверхи. Він рухається туди, а я хвостиком слідую за ним.

Дивні відчуття. Моторошно. Цегляні стіни списані обсценною лексикою, розмальовані графіті. На підлозі валяються недопалки, банки з-під пива й енергетиків. Та й запах… Добре, що зима. Думаю, влітку тут стояв би нестерпний сморід.

Звідкись здалеку долинають голоси. Ми зупиняємося на третьому поверсі й прислухаємося. Явно підлітки: сміх, схожий на ржання, матюки, перебивають один одного…

Іван упевнено йде туди.

— Стій тут, — кидає мені на ходу.

А я йти боюся, і стояти в темряві страшно. Лізу за телефоном у сумку. Поки риюся, світло ліхтаря Івана стає все далі й далі, залишаючи мене в повній темряві.

Чую, як він вітається з ними:

— Усім недобрий вечір, — гарчить.

— Ти чо, мент? — цікавиться найсміливіший.

— Гірше. З комунальних органів. Зараз видам по вінику й лопаті — будете свій срач прибирати.

— Це не ми! Це не наше! — загалділи наперебій.

— Цього бачили… — припускаю, що Іван показує фото Діми на телефоні.

Але втрачаю зв’язок із тим, що відбувається за кілька кімнат від мене, бо за спиною щось пискнуло й зашурхотіло. Миттєво по моїй спині пробігли мурашки, волосся на маківці стало дибки. Тремтячими пальцями вмикаю ліхтар на телефоні й свічу в бік звуку. Величезний пацюк риється в кутку, буквально за кілька кроків від мене.