Розділ 11. «Ураганом».

Ніколь.

— «Чорт» — це не за поняттями, — нависає наді мною постать Івана. — Краще вже «Демон».

— Краще б вас узагалі не зустрічати… Ми ж із вами попрощалися!

— Так давай знову привітаємося. Мені не шкода. Привіт, Ніколь. Як справи — не питаю… — пробігає оцінюючим поглядом з ніг до голови. — Звідки ти така гарна?

Що в нього на думці? Він так питає, що одразу й не зрозумієш: справді вважає мене гарною чи насміхається? Хоча, яка мені різниця, що думає про мене цей чурбан! Гнати геть!

Але язик, не радячись із головою, вирішує довести цьому невігласу, що й я не ликом шита. І так, я можу бути гарною! І так, мені є для кого й куди причепуритися!

— Із побачення, — кажу, гордо розправляючи плечі й ставлячи руку в бік, від чого моя коротка шубка розкривається, демонструючи сукню з глибоким декольте. Груди хоч і невеликі, але свої, а крій сукні вдало це підкреслює.

Саме туди одразу й пірнають очі безсоромного… від чого мені стає трохи не по собі. Вирішую запахнути шубу й не смикати тигра за вуса. Тим більше що тигр неадекватний.

— Послухайте, Іване… я не хочу з вами вітатися, не хочу знати, чому ви виходите з мого під’їзду. Я лише сподіваюся, що ви пройдете повз і зробите вигляд, ніби ми не знайомі.

— Так от, — клацає пальцями, збираючись таки пояснити причину своєї появи, — прийшов додому з роботи, а малого нема. Думав, може, знову у тебе ошивається. Ну, раз тебе вдома нема, значить…

— У сенсі — ошивається? — у мені прокидається можлива майбутня турботлива мати. — Чому ви не контролюєте, де й з ким перебуває ваш син? Телефон? Ви йому дзвонили?

— Він його залишив удома. Не парся, — махнувши на мене рукою, збирається спускатися сходами.

— Що значить «не парся»? У вашій родині це нормально? А ваша дружина? Чому вона не стежить за дитиною? І потім, яка робота — сьогодні ж неділя! — ставлю під сумнів його слова. Напевно, шлявся десь… он у нього обличчя хитре й задоволене, одразу видно — ще той ходок.

— Оу-оу-оу, заквоктала, — прикладає пальці до скроні, даючи зрозуміти, що моя надмірна стурбованість його дратує. — Все нормально! Походить по окрузі й прийде, — каже заспокійливим тоном, ніби йдеться не про його дитину, а про мою. — Хвороба в нього така — не психологічна, а емоційна… тягне його, розумієш, він не може всидіти на одному місці.

— Це хто вам такий діагноз поставив? — питаю обурено. — Сьогодні дромоманія трактується як прояв емоційної нестабільності або дисоціативної фуги, а не як окремий діагноз.

— Фіги! Та нема в нього ніякого діагнозу! — гарячкує він. — Скучно йому, розумієш? Ігри всі переграв, відосики свої дурні передивився — от і з’явилася тяга до пригод на ж… От і ходить‑бродить.

Я перебуваю в стані шоку. Провожу тремтячою рукою по обличчю. Як можна бути таким спокійним, коли не знаєш, що відбувається з дитиною?

— Ну ви й…

— Хто? — він звужує очі до щілин. А на язику так і вертиться слово: «Дурень».

— Безвідповідальний…

— Це я-то безвідповідальний? На моїй шиї, — стукає собі ребром долоні по шиї, — під дві сотні людей! Та я з ранку до вечора пашу, як кінь! А після роботи ще бігаю за цими… — показує пальцем у випадковому напрямку.

Він кричить так голосно й емоційно, що мені стає його шкода. Вже не знаю чому… Мені-то легко судити збоку, а як у їхній родині все насправді — невідомо.

Висловившись, Іван розвертається й іде кудись у бік стоянки. Напевно, там його машини.

І тільки зробивши кілька кроків, я розумію, що йду за ним.

Навіщо, спитаєте? Та не знаю… То чи майбутній дитячий психолог у мені прокинувся, то чи ген совісті виявився деформованим. Вирішую, що мені важливо переконатися: з Дмитром усе буде гаразд.

— Зачекайте, Іване, я з вами, — намагаюся швидше перебирати ногами, але все одно не встигаю за його широким кроком.

Він обертається.

— Куди зі мною? — здивовано.

— Ну… куди ви там планували їхати… туди й я.

— У кабак! — згадує мій недавній підкол.

Не знаючи, що відповісти, пропускаю це повз вуха. Взагалі мені складно з ним спілкуватися ще й тому, що Іван може дозволити собі сказати все, що завгодно, навіть із обсценною лексикою. А мені, щоб описати свої почуття й емоції, потрібно значно більше слів, ніж його короткі «пох…» і «нах…».

Тепер мені стає зрозумілою одна з причин, чому мої батьки досі разом: вони спілкуються однією мовою.

Машина привітно блимає фарами, й Іван сідає за кермо. Не звертаючи уваги на можливі коментарі з його боку, я відкриваю пасажирські дверцята й сідаю поруч.

Поки дійшла до машини, жалість до нього трохи вщухла — повертається здоровий глузд, який підкидає нові логічні запитання.

— Я так розумію, ви не бідна людина? — він лише киває. — Ви розумієте, що вся відповідальність за дитину лягає на вас? Невже ви не можете найняти когось, хто б стежив за його дозвіллям? Зараз усі працюють. Але ж якось виходять люди зі складних ситуацій! Бабусі, дідусі, будь-які родичі повинні прийти на допомогу, якщо ваша сім’я не справляється з навантаженням. Найміть психотерапевта нарешті! Нехай спеціаліст допоможе розібратися в ситуації, скерує.