Розділ 10. «Останній герой».

Ніколь.

Нарешті всі гості сіли за стіл. На чолі — батько, поруч із ним мама. Навпроти мене — подружжя Шишкіних. Далі — Захарови, їхній син вмостився праворуч від мене. А ось ліворуч — сюрприз на ім’я Артемій.

І навіщо мама запросила одразу двох залицяльників? Для створення здорової конкуренції? От тільки чи будуть «самці» змагатися за скромну «самку». У мріях я — пристрасна тигриця, а насправді — тиха мишка.

Наступний момент — жоден із них візуально мене не приваблює. З сином Захарових, Іллею, ми давно знайомі, але востаннє бачилися, коли нам було років по десять. Я змінилася… і він теж, причому не на краще. Пам’ятаю його кучерявим хлопчиком, схожим на дитину‑актора, що грав Електроніка. А тепер — зовсім лисий чоловік, приблизно моєї комплекції.

Одразу згадуються мудрі слова Фаїни Григорівни: «Дітей треба народжувати від красивих»… тим більше, якщо сама далеко не Мерилін Монро.

Що стосується Арсенія — він теж не еталон. Один плюс — зріст. Але при такому зрості він надто худий. Хоча, як каже моя мама, «відгодуєш». І це при тому, що вона чудово знає: готую я не дуже…

І ось я сиджу затиснута між двома «сосудами з тестостероном», і шматок у горло не йде. А мамина качка — справжній шедевр.

— Ілюша, ти повернувся з закордонного відрядження? — заводить мама розмову, намагаючись ткнути мене носом у кращі сторони кавалерів.

— Так, Нонно Іллівно, буквально вчора ввечері.

— Бачиш, як вдало приїхав — одразу до святкового столу.

— Це так… я смак вашої качки з дитинства пам’ятаю. Ніде більше такої не їв.

— Цей рецепт передається у нас від господині до господині. От і Ніколь колись я відкрию секрет рецепта. Коли заміж вийде…

— Кхм‑кхм… — шматок м’яса застряг у горлі — ні туди, ні сюди. Задихаюся. Арсеній подає склянку з водою, а Ілля лупить щосили по спині. Ось він, подвійний «плюс» від них: якщо один не втопить, то другий доб’є. — Дякую, — хриплю, встигаючи ухилитися від чергового удару.

— І де ти себе знайшов? — продовжує цікавитися мама, не помічаючи, що ймовірна наречена може «склеїти ласти».

— У торгівлі… — відповідає Ілля, усе ще кидаючи на мене стурбований погляд. — Я працюю в організації, що займається дистрибуцією засобів особистої гігієни.

— Милом торгуєте? — запитує тато тим тоном, який легко сприйняти за насмішку, нанизуючи маринований помідор на виделку, збираючись «закусити» після чарки.

— Увесь асортимент, який тільки можна уявити. Понад сто позицій.

— А мотузки нема? — цікавиться тато перед тим, як перекинути в себе вміст чарки.

— Ні, — сміється Ілля, вловлюючи натяк на жарт, — мотузки нема.

Мама кидає на тата красномовний погляд, але без злості. Вона знає: татів гумор завжди на межі.

— До речі, — я пожвавилася, озвучуючи хвилююче питання, — а тридцять один рік — це яке весілля?

— Я знаю, дивилася, — оживає мати Іллі, яка до цього захоплено наминала м’ясний салат. — Це «Смугляве» або «Сонячне» весілля. Символізує тепло, міцність і гармонію стосунків, що «загоріли» під променями любові…

— Не знаю хто як, а я вже спопелений, — видає тато, тут же отримуючи грайливий ляпас по плечу. — Звісно, я горю в променях такого сонця, — показує рукою на маму, відпускаючи своєрідний комплімент. Мама оцінила. Усміхається.

— Арсенію, а ви чого мовчите? Давайте я покладу вам ось цей салат, він просто божественний. Ніколь, ну що ти сидиш, пригощай гостя!

Кидаю на маму погляд, намагаючись передати посил: «Ти його запросила, от і крутись». Але мама не налаштована зчитувати мої думки. Тому мовчки підводжуся й насипаю салат «гостю».

— Дякую, вистачить, — бурмоче Арсеній.

— Уявляєш, Ніколь, Арсеній уже захистив дисертацію з історії, — видає мама новину, ніби вона мені цікава.

— Вітаю. Викладатимеш? — запитую його, а відповідає мама:

— Ні, Арсенія запросили до міністерства освіти, — і робить багатозначний рух бровами, ніби натякаючи: «Ось який він, придивися».

— Я поки що не дав згоди, — знову бурмоче Арсеній. Що він узагалі робитиме в міністерстві — бурмотітиме?! І нам потрібні такі міністри?

— Але ж дасте? — запитує мама з натиском.

— Планую, — киває він.

— Ось і чудово! Взагалі яка в нас молодь, — звертається вона до Шишкіних і Захарових, — золота, я б сказала. Розумні, цілеспрямовані, зі своїм поглядом на життя… Ми були іншими, — вдається у роздуми.

— Якими? — хмикає тато.

— Іншими, — наполягає мама. — У нас не було стільки можливостей.

І тут починаються розмови, спогади й суперечки з далекого минулого, яке нам не зрозуміти.

— Ніколь? А чим займаєшся ти? — в Арсенія прокидається інтерес до мене.

— Працюю, навчаюся… професійно розвиваюся.

— Так, для дівчини це важливо. Чомусь зараз стало модно думати, що чоловік повинен: забезпечити, купити… А натомість пропонуються лише неосяжні й міфічні історії про те, як жінки мотивують чоловіків на звершення й професійний ріст.