Розділ 9. «Любов за розрахунком».

Ніколь.

До понеділка у мене ще є час, щоб налаштуватися на роботу в школі. Але куди більше мене лякає наближення неділі.

Після розставання з Георгієм я не ризикую затримуватися в батьків довше, ніж на п’ятнадцять хвилин. Я знаю: їм не байдужа моя доля, і вони щиро бажають мені щастя. Але їхнє наполегливе прагнення познайомити мене з «перспективними» кавалерами іноді діє на нерви.

І не те щоб кавалери були якісь надзвичайні… просто ніхто не любить тягнути роботу додому. Я не знаю, як уживаються мої батьки — мабуть, звичка. А я от не готова обговорювати на роботі філософію та психологію, а потім, прийшовши додому, знову слухати ті самі лекції, що читала студентам в університеті.

І чомусь мені здається, що ситуацію не врятує навіть те, що потенційний партнер буде з іншої кафедри. Для гармонійних стосунків у подружній парі важливі спільні інтереси, але рід діяльності має бути різним.

Але цієї неділі мені вже не вдасться відкараскатися відмовкою. Тридцять один рік, як мої батьки разом — і це справді подія. Я щиро дивуюся їхньому союзу: вони ніби рухаються паралельно — у роботі, в сімейному житті… Єдина точка дотику — я. І все ж вони щасливі. Може, для когось щастя — це бути поруч із кимось, але водночас залишатися самим собою?

Виходжу з дому на початку першої. Думаю, встигну на першу годину — батьки живуть не так уже й далеко. Хочу заїхати за квітами й купити якийсь формальний подарунок.

Важко догодити людям, у яких є свої чіткі естетичні вподобання. Навіть колір постільної білизни у мами залежить від сезону: то вона обирає сліпучо білий, то вугільно чорний… жодних полів із ромашками чи маками, тільки натуральні тканини — бажано єгипетська бавовна або шовк.

Моя зарплата занадто мала для таких запитів.

Вийшовши з під’їзду, прямую до своєї машини. Стоїть красуня, іскриться на сонці. Я таки відкопала її в п’ятницю: пихтіла, кряхтіла, але впоралася. «Рятівник» цього разу не прийшов на допомогу. І чесно — я готова сама махати лопатою, аби тільки не чути його колючих зауважень. Напевно, він упевнений, що має тонкий гумор і приголомшливу харизму. Ну-ну… хай так і думає, тільки подалі від мене. Жахливий тип. Я б від такого теж утекла.

Цікаво, як там Діма? Минулого разу мені так і не вдалося нормально з ним поговорити. Може, у мене вийшло б налагодити контакт, дізнатися причини його вчинку… Може, дитині просто потрібно виговоритися! А кому говорити? Цьому?! Він же непробивний.

Сідаю за кермо й повільно виїжджаю з двору. Я дала обіцянку татові: бути уважною й пильнувати, а ще — не перевищувати швидкість понад шістдесят кілометрів на годину.

На проспекті заїжджаю до квіткового магазину й обираю найдивовижніші квіти. Звичайні троянди маму дратують. Сьогодні мій вибір упав на протею, що прилетіла прямо з Південної Африки. Флористка запевняла, що вона уособлює силу й гармонію, а ще її називають «королевою» за величну форму суцвіття, схожу на корону. Квітка й справді виглядає незвично. Сподіваюся, що вона не отруйна…

У сусідньому магазині купую дорогий шоколад і пляшку віскі для тата. Набір виходить стандартний.

І ось за п’ять хвилин перша я вже стою біля дверей батьківської квартири. Дзвоню. Відчиняє мама.

— Привіт, — натягую на обличчя усмішку.

— О, привіт, люба. Дякую, що знайшла у своєму щільному графіку час для пристаркуватих батьків, — мама, і без підколу — це не про неї.

Пропускаю її зауваження повз вуха.

— Це тобі, — простягаю квіти.

— Яка краса… — бере букет і з цікавістю розглядає. — Буває ж таке в природі… Що це?

— Наче протея… якщо я правильно запам’ятала.

— Хм… треба буде на дозвіллі почитати. Ну що ти на порозі тупцюєш, заходь! Ти ж не в гостях.

— А хто сьогодні у вас у гостях? — мені цікаві всі учасники вечері. Десь у глибині душі я відчуваю підступ.

— Запрошені Шишкіни, Пауліна Андріївна, Захарови обіцяли бути… Уявляєш, їхній син повернувся!

— Хоч не з колонії? — виривається в мене не найрадісніше припущення.

— Ні… з відрядження, — і додає таким тоном, ніби це справді щось змінює, — закордонного.

І це каже жінка, яка кожне літо неодмінно проводить за кордоном. Чи, у її розумінні, закордонне відрядження ставить людину на вищу сходинку еволюції?

Вирішую залишити сина Захарових за дужками й піти вручити подарунок татові.

— А де тато?

— Ховається в кабінеті, — хмикає мама.

— Від кого? — дивуюся.

— Від домашніх клопотів.

Це так… Тато у нас не з тих, хто замінить лампочку чи полагодить дверцята шафи. Навіть нарізка хліба як допомога у приготуванні святкового столу здатна викликати в нього неконтрольовану агресію: то ніж тупий, то хліб кришиться.

З якого боку на нас не глянь — дивна сімейка.

Стукаю у двері кабінету й прочиняю їх, просовуючи голову.

— Тату… привіт.

— Заходь, — не піднімаючи голови, махає рукою, підзиваючи.