Розділ 8. Головний біль.

Ніколь.

Перспективи, перспективи… Як правильно розпорядитися своїм часом, щоб усе встигнути?

Іду на кафедру філософії. Поки маю трохи часу до наступної пари, треба заварити собі чаю і… подумати.

Викладацька відкрита. Там господарює Фаїна Григорівна, поливає квіти на підвіконні. Хороша жінка. Усе своє життя присвятила університету та студентам… Викладати — це її покликання.

— Добрий ранок, Фаїно Григорівно, — кажу голосно, заходячи до кабінету.

— Ой, Нікушенько, добрий-добрий… А тебе тут чоловік шукав. Статний такий, солідний і… симпатичний, — усміхається, від чого зморшки на обличчі стають глибшими. — Твій знайомий? Чи?..

— Малознайомий… Можна сказати, що взагалі ніхто, — підсумовую своє пояснення.

— А мені він видався цікавим. Вибач, але твій Георгій йому не рівня. Нині чоловіки пішли не ті… якісь дрібні, худосочні. А раніше були… — закочує очі мрійливо, — і зріст, і постава, і вчинки…

— Уже не мій Георгій, — нагадую їй.

— А й шкодувати нема про що. Був би розумним Георгій — не стрибав би від студентки до студентки.

— Недовго стрибав, — хмикаю з сумом. Майже рік, як одружений і виховує чудову дитину. А я… одна.

Напевно, йому, як чоловікові, було б важко з такою, як я. Я зайнята всім, чим завгодно, тільки не домом, родиною, стосунками. Я не бачу себе в цьому. І мені значно цікавіше читати книгу Славоя Жижека, ніж смажити котлети.

— Не сумуй, Ніколь, — Фаїна Григорівна обіймає мене за плечі. — Ти обов’язково зустрінеш свого чоловіка. Але тільки вибирай не дрібного… дітей треба народжувати від гарних.

Усміхаюся на її побажання з сумом. Чи стану я колись матір’ю? Страшно. А раптом не вийде? У книжках з психології все здається простим, а в житті… зовсім інакше.

Ні, вже краще спрямовувати й коригувати тих дітей, які вже є, ніж народжувати нових і потім знову вчитися справлятися з їхніми примхами та проблемами. Адже кожна дитина — це вже цілий всесвіт, зі своїми страхами, надіями та внутрішніми законами. Філософія вчить мене бачити в них особистість, а психологія — розуміти, що навіть найменше слово чи жест дорослого може стати для дитини доленосним. І якщо я зможу допомогти хоча б одному підлітку здобути відчуття безпеки та віри в себе, то це буде значно важливіше, ніж нескінченні розмови про материнство як про єдине призначення жінки.

Не всі народжені стати матерями, але кожен зобов’язаний внести свою лепту в удосконалення людини — як особистості, як індивіда, як частини суспільства.

На цій глибокій думці я беру свій щоденник і відкриваю його з більшим ентузіазмом, ніж планувала ще кілька хвилин тому.

Лунає дзвоник.

— Ой, у мене ж пара, — заметушилася Фаїна Григорівна. — Заговорилася я з тобою… — Вона ставить лійку, бере підручники й методички, а тоді поспіхом виходить.

Я залишаюся сама. Зваживши всі «за» і «проти», приймаю виважене рішення — я погоджуюся на цю роботу. Для дипломної у мене достатньо інформації, а от для дисертації це стане чудовим заділом.

З упевненістю набираю номер Петра Ігнатійовича.

— Так, — відповідає він після кількох гудків. Важко дихає, видно, кудись іде. Чути шум і розмови.

— Петре Ігнатійовичу, це Левіна. Я вирішила прийняти вашу пропозицію.

— От і чудово! На четверту годину під’їдь до школи‑гімназії № 12 на вулиці Торговій. Директорку звати Людмила Ігорівна, вона чекатиме на тебе.

— Добре, дякую.

Наступні години пролітають дуже швидко: спілкування з колегами, пара у першокурсників, міні‑нарада в деканаті. І ось, вискочивши з університету, я поспішаю до свого таксі, яке чекає вже п’ятнадцять хвилин.

Все‑таки це не дуже зручно, коли залежиш від обставин. Мобільність у моєму випадку відіграє важливу роль. Якщо я хочу встигати всюди, то мені обов’язково потрібна машина. Таксі — вихід, але жодної зарплати молодшого викладача не вистачить, щоб щодня кататися туди‑сюди. А громадський транспорт — ненадійний.

Сподіваюся, сніг більше не передбачається. Доведеться сьогодні вийти й таки розкопати мою крихітку. Не думаю, що щодня до мене приходитиме «рятівник» і виконуватиме роль таксиста.

Дивний цей Іван… і зовсім мені незрозумілий. Хоча в той момент, коли він витріщався на коліна студенток, він був мені цілком зрозумілий — звичайний кобель. Цікаво, як його дружина терпить? Може, саме тому Діма й тікає з дому, що в них вічні скандали через це. Бідна жінка. Дісталося ж їй таке… «чудо».

— Добрий день. Перепрошую за очікування, — сідаю в таксі й одразу починаю з вибачень.

— Ага, я ж наймався чекати, — бурчить він невдоволено.

— Вибачте… — шепочу ледь чутно, намагаючись не загострювати ситуацію.

Ми їдемо мовчки, але я буквально відчуваю його невдоволення. Чому чоловіки сьогодні такі нетерпимі до мене? Може, я справді якась не така? Але ж я ставлюся до всіх з повагою і добром… чому ж це викликає таку дивну, неадекватну реакцію?

Цікаво, як би я, як психолог, описала свою ситуацію?