Розділ 7. Не наздогнати.

Іван.

І хто взагалі будував такі будівлі? Коридори, закутки, тупики, сходи… Чистий лабіринт для мишей. І як мені знайти потрібну кафедру? А головне — куди йти: на філософію чи одразу здаватися на психологію?

Напевно, тут дипломи видають лише тим, хто не загубився до п’ятого курсу й зумів знайти актову залу, де їх і вручають.

Не знаю, куди йду, але роблю це впевнено. «Храм науки» мене не вражає: стіни подекуди облуплені й пошарпані, підлоги такі ж, а запах — ніби всі розумні думки, записані в книжках, давно зіпсувалися й запліснявіли. Я колись навчався в інституті… правда, не в цьому, і це було давно й неправда. Здається, враження від навчання у мене були непогані, але повертатися в студентське життя я б не хотів.

До речі, про студентів… Вони шмигають туди-сюди. Різні, але кумедні: одні з книжками товщиною з цеглину, інші з кавою та навушниками, треті й зовсім регочуть, як коні. «Старість – не радість, молодість – гидкість».

— Хлопці, філософія де? — питаю у трійці, що зависла біля вікна.

— Там: наліво, потім на другий поверх, а потім ще раз наліво… — починають наперебій.

— Зрозуміло, — махаю рукою й бурмочу собі під ніс, — що нічого не зрозуміло.

Але піднявшись на другий поверх і повернувши наліво, бачу потрібний напис на дверях: «Кафедра філософії». Ну нарешті. Тягну за ручку — зачинено. Чудово! І варто було плутатися по коридорах, щоб «поцілувати» зачинені двері.

— Ви когось шукаєте? — чую голос за спиною.

Озираюся. Переді мною сухенька жінка років шістдесяти.

— Так… Мені потрібна Ніколь… — запинаюся, адже нічого, крім її імені, я не знаю.

— А ви їй хто? — в очах жінки одразу проскакує цікавість.

— Знайомий. Мені треба дещо їй передати…

— Залишайте, я передам нашій Нікушеньці, — ледве стримуюся, щоб не скривитися від цього пестливо‑зменшувального скорочення її імені. Нікушенька… тьху!

— У неї ще буде пара, вона обов’язково зайде на кафедру за журналом. Або можете віддати її матері… Вона зараз підійде.

О ні, тільки матері мені й бракувало для повного щастя. Якщо Ніколь трохи «притрушена», то маман, мабуть, — це взагалі атас!

— А як би мені її все‑таки знайти? — не втрачаю надії.

— Зараз у неї пара закінчилася… Напевно, вона на кафедрі психології.

— Вона у вас користується великим попитом, — іронізую. — І тут навчається, і там… Великий студент!

— Ніколь Сильвестрівна у нас викладає, але паралельно здобуває чергову освіту. Зараз вона якраз пише дипломну на кафедрі психології. Упевнена, що й докторську захистить. Така розумна дівчинка…

Ледь не ляпнув: «Розуму — палата, а користі — з  горобиний ніс». Іноді зайва освіченість тільки заважає. Особисто я бачив таких кмітливих панянок із дев’ятьма класами освіти й курсами швачки‑мотористки, які крутили мільйонами й водили за ніс ціле управління з боротьби з економічними злочинами. Так, закінчили погано, але жили яскраво…

А моя друга дружина? Теж геніальний махінатор. За два роки шлюбу зі мною — ні словом, ні півсловом про сина. Спитав би з неї, та вчасно померла… Пощастило.

— А кафедра психології… це куди йти? — голосно зітхаю, передчуваючи продовження квесту.

— Просто над нами, — показує тоненьким пальчиком у стелю.

— Дякую, — формально усміхаюся й, розвертаючись на п’ятах, збираюся зникнути.

— Шукайте Нікушу не на кафедрі, а в деканаті, — дає напуття.

Киваю, не озираючись: інформацію прийняв.

Підіймаюся на третій поверх і кручу головою навсібіч.

Посеред коридору розчиняються двері, і, якщо мене не підводить зір, виходить саме та, кого я шукаю. Нікушенька… треба ж таке вигадати. Ще й Сильвестрівна — взагалі капець.

Але замість того, щоб іти в мій бік, Ніколь упевнено крокує в протилежному. Я пришвидшуюся, намагаючись наздогнати її широкими кроками. Та студенти, що снують туди‑сюди, так і норовлять потрапити під ноги: штовхають, зачіпають, і я мало не втрачаю свою «знахідку».

— Е! — кричу голосно. — Фьююю…

Свистіти в приміщенні не добре, але якщо хочеш привернути увагу — метод згодиться.

Найцікавіше, що озирнулися й витріщилися на мене всі, окрім Ніколь.

Давно я не бігав за панянками… Якщо чесно, то ніколи. А ця змушує попітніти.

Вона звертає на інші сходи. Поки я добираюся до виходу, вона вже встигає спуститися на проліт.

— Ніколь! Твою… — кричу згори.

Вона саме повертається до мене обличчям і збирається спуститися далі.

Здивована. Так, я такий — умію дивувати. Не завжди приємно, але можу.

— Знову ви? Переслідуєте?! — її очі звузилися до щілин.

— Дуже треба, — спускаюся поважно сходами, наближаючись до неї.

На майданчику між сходовими прольотами зупиняюся біля вікна й підкликаю її пальцем. На обличчі — невдоволення, що межує з роздратуванням і злістю. Ой, прямо-таки розмріялася… Думає, що залишила на мені незгладиме враження? Якщо й так, то не в кращий бік. Не Міс Всесвіт… Розумниця‑кар’єристка, філософствуюча зануда, коротше, інтелектуалка‑задротка.