Розділ 6. Щось у ній є…

Іван.

Як цікаво спостерігати за «притрушеними». Є в них якась родзинка. Принаймні — не нудно.

А такі, як ця Ніколь… ім’я ж їй батьки придумали — явно довго морочилися. Але все одно: такі, як вона, не мій контингент.

Мене завжди тягнуло до яскравих, довгоногих, пишногрудих і фігуристих.

А ця… дрібненька якась, але прикольна. Зведе свої брови будиночком і дивиться так, як моя класуха, що спіймала мене з цигаркою за школою.

У її погляді читається осуд, невдоволення, бажання повчати, перевиховувати…

А мене це, навпаки, веселить. Ну яке, до біса, перевиховання? Який уродився — такий і є. Тим більше, в житті мені це абсолютно не заважає.

Висадивши її біля університету, їду на роботу. Тут би треба думати про робочі моменти, а не про цю дамочку. Ти глянь — «баби» їй не догодили. Баба, вона й в Африці баба! Не чоловік же?!

Зупиняюся на світлофорі. Стукочу пальцями по керму й дивлюся навсібіч. У сусідньому ряду пригальмовує машина, зрівнявшись із моєю. За кермом — автоледі… єтить‑колотить, гарна. Дивлюся на неї й мимоволі порівнюю з Ніколь. Тепер усі інші, порівняно з нею, здаються якимись дилами з кінськими пиками. З чого такі порівняння? Адже вона теж не еталон краси. Так, симпатична, але не більше. От Дімчина мати, наприклад, була дуже навіть… але дурепа, а ще й…

Здригаюся від відчуття, що я не один у салоні. Радіо не вмикав, але чую незрозумілий шепіт. Прислухаюся… чоловік щось співає, не нашою мовою.

Кручу головою в різні боки, намагаючись зрозуміти, звідки долинає звук. Але замість цього чую невдоволені сигнали машин, що стоять позаду. Кидаю погляд на світлофор — зелений.

Поруч пролітає машина, протяжно сигналячи — видно, браток не витримав, нерви. Було б літо й вікна відчинені, я б крикнув йому вслід пару добірних слів.

У всій цій метушні швидко втрачаю інтерес до незрозумілого звуку, тим більше дзвонить мій телефон.

— Так! — гучно рявкаю, приймаючи виклик.

— Іване Васильовичу, там дзвонив начальник податкової, просив вас під’їхати на десяту.

— Причину не сказав?

— Ну ви ж знаєте, вони по телефону…

— Зрозуміло. Ми їм щось давали на новорічні свята?

— Ага… сотку, — чую, як причмокує. Напевно, знову цукерку смокче.

— Наташ, ти там що, знову жреш? — Головбух у мене тямуща, але якщо й далі буде тоннами їсти цукерки, скоро доведеться офісне крісло під замовлення робити. Дупа не влізе.

— Та годі вам, шкода, чи що?

— Мені шкода твого чоловіка, який у складках буде шукати дорогу до твоєї «зірки».

— Ну й грубіян же ви, Іване Васильовичу! Якби не велика зарплата, давно б вас послала… — Натаха нормальна баба… даруйте, жінка.

От зараза ця Ніколь! Раніше казав — і не коробило, а тепер сам помічаю, як це звучить жахливо. Умудрилася таки перевиховати. Тепер у мене від слова «баба» — печія. Може, вона відьма?!

— У цьому мій секрет, Наталіє Олександрівно, у великій зарплаті, — регочу вголос. — Вона дає безлімітні й преміальні можливості говорити все, що думаю і кому завгодно.

Як не крути, а Наталія — хороший спеціаліст. З контролюючими органами все порішає: пенсійний, соцстрах, екологія… Помилок по роботі в неї практично немає. Все, що стосується нашої діяльності, вона знає від і до. Тому сильно не бикую — так, для підтримання тонусу.

— Гаразд, залишимо в спокої твої нижні сто двадцять… Я недалеко від податкової, зараз заїду.

— Наговорюєте ви на мене. Поки тільки сто… Побажала б вам усього поганого, але з податковою жарти кепські, тому порішіть там усе полюбовно…

— Давай. До зв’язку.

Скидаю виклик і замислююся: що ж таке від мене хоче начальник податкової? Невже сотні було мало? Напевно, на Новий рік чорну ікру їли‑с… і стейки з мармурової яловичини. От же чортяки, задрали!

Паркуюся. Виходжу з машини й вдихаю морозне повітря. Закурити, чи що? Ось теж цікаво… поки з тією інтелігенткою Ніколь їхав у машині — зовсім не тягнуло, а зараз із задоволенням би затягнувся. Жахлива дівчина, вона перетягує мене на світлу сторону… Того гляди перейду на правильне харчування і перестану матюкатися. Хрінушки!

Заходжу в будівлю. Людей після новорічних свят — тьма. До чотирнадцятого числа всі раптом згадали, що не заплатили податки?

Підіймаюся ліфтом на четвертий поверх. Відкриваю двері приймальні.

— Добрий день, я до Кирила Сергійовича. Він телефонував, — відзвітувався перед секретаркою.

— Добрий день. П’ять хвилин, у нього відвідувач.

Сідаю в крісло й дістаю телефон. Відкриваю «Косинку». Пригрівшись, забуваю, де я взагалі, починає хилити в сон. Як же мене ці очікування виснажують…

Нарешті відчиняються двері, і з кабінету начальника податкової виходить один мій знайомий підприємець.

— О, привіт, Іване! — тягне руку. — Теж на килим?

— Зараз дізнаємося, — простягаю руку у відповідь. — Ви вже відкрилися? Я хочу в баню.