Розділ 5. Можливості.

Ніколь

— Ну так чим ти займаєшся? — допитується мене цікавий водій.

Коли ж ми вже доїдемо до університету? Ця світська розмова мене трохи втомлює. Про що взагалі можна говорити з людиною в обмеженому просторі, якщо тебе з нею зовсім нічого не пов’язує? А вже говорити про те, що ми з Іваном — люди «ягідки з різних полів», і зовсім не варто. Це аксіома.

Може, звучить грубо й самовпевнено, але так воно і є. У нього все написано на обличчі: самовпевнений, хамуватий, преться по життю, як танк… А мова? Та в нього що не слово — то обсценна лексика. Окреме спасибі, що при мені він хоча б намагається стримуватися, замінюючи мат сленгом.

Кидаю на нього погляд, щоб прикинути вік… мабуть, під сорок. У його роки міг би бути й культурнішим.

— Чому ви мені постійно «тикаєте»? — моє запитання виринає десь із глибин свідомості.

— А чому б і ні? Всі ми люди, діти матінки Землі. Приходимо в цей світ однаково — голими й безпорадними. А значить, рівні. Чи ти з тих, із «блакитною кров’ю»?

— У мене найзвичайнісінька кров. Але правила пристойності ніхто не скасовував, — роблю їдке зауваження.

— А що я такого сказав, що похитнуло твою віру в пристойність? Тим більше вік у нас приблизно однаковий… Тобі ж років сорок?

Мої очі, як і рот, округлюються від непередаваного внутрішнього обурення. В сенсі — сорок?!

— Ви це спеціально, так?

— Що? — він дивується так щиро, ніби й справді не розуміє причину моєї претензії.

— Я що, справді виглядаю на сорок?

— А що, ні? Не вгадав? Старша?

— Ну ви й хам!

— Та годі тобі, я ж пожартував, — він регоче, йому весело.

— Ви самі… — запинаюся, а хотіла сказати: «дурень». — І жарти у вас не смішні, — відвертаюся до вікна, мріючи швидше дістатися до пункту призначення.

— А якби тобі було п’ятдесят, а я сказав сорок, то ти б розквітла! От ви баби дивні… Яка різниця, скільки років? Якщо в житті все добре, то плювати на думку інших. Тим більше зараз є такі баби, що й у сорок виглядають краще, ніж у двадцять. Ну гаразд, не дуйся, — штовхає мене ліктем у бік. — Ну скільки тобі, реально?

— Ідіть до біса!

— Ну от, образилася… Я ж пожартувати хотів. От халепа, забув, що ви баби не любите жарти про вік…

— Що ви заладили: «баби, баби…» Ми — дівчата, у крайньому випадку жінки, але не баби!

— Ой, та забудь. Гарна ти, навіть дуже. І років тобі на вигляд не більше двадцяти п’яти. Все? Реабілітувався?

Нарешті ми під’їжджаємо до будівлі другого корпусу університету. Машина зупиняється. Клацає замок, і я, відкриваючи двері, все‑таки вирішую висловити свою думку, щоб потім це не стало для мене внутрішнім якорем і не викликало роздратування щоразу, як тригер.

— Чесно, — повертаюся до нього й проговорюю свою образу, — мені не цікава ваша думка. Зараз я вийду з машини й більше ніколи з вами не зустрінуся. Ми з вами розрахувалися: я допомогла вашій дитині, ви мене підвезли. На цьому — прощавайте.

Вистрибую з авто. Хлопок дверей ставить крапку в своєрідних пригодах останніх днів.

І ось, переступивши поріг другого корпусу, я переключаюся на інші думки, залишаючи Івана за межами свого світу. Кожна людина лишається там, де її місце, а моє — тут.

Кидаю погляд на годинник, що висить прямо навпроти входу. Не запізнилася… і на тому спасибі. У мене є в запасі ще десять хвилин.

Сьогодні за розкладом у мене другокурсники, і я буду розповідати їм про гносеологію — теорію пізнання. Дуже цікава тема… обов’язково загострю увагу на ролі почуттів і розуму в процесі пізнання.

Підіймаюся на другий поверх і йду до потрібної аудиторії.

— Ніколь! Ніколь! — озираюся. З іншого кінця коридору мене окликає моя одногрупниця з курсу психології. — Фух, привіт! Ледве наздогнала тебе. Я тобі телефонувала. Напевно, телефон на беззвучному?

Лізу в сумку, щоб його знайти. Але телефону немає. Ляскаю руками по кишенях куртки — порожньо. Невже забула вдома? Гірше буде, якщо загубила.

— Не можу знайти… А навіщо ти мене шукала?

— Петро Ігнатійович просив тебе зайти до нього… щось там по дипломній.

— Так, дякую, Лено, що передала. Як тільки моя пара закінчиться, обов’язково зайду на кафедру психології.

— Ну як, у тебе все, виходить? — цікавиться Лена. Всі мої одногрупники, які дійшли до магістратури, молодші за мене, а я влилася в їхній колектив уже на третьому курсі. Тому ставляться вони до мене… насторожено.

— Та поки нічого, — даю ухильну відповідь.

— А яка у тебе тема?

— «Психологія сімейних відносин: філософські засади та практична діагностика», — вимовляю давно завчену назву своєї дипломної роботи.

— Ні, я б таке не розкрила. Я зі своєю «Психологією особистості» ніяк дупля не відстрілюю.

Коридором луною розлітається дзвінок, що сповіщає про початок пари.