Розділ 4. Не треба мені вашого «Дякую».

Ніколь.

Прокинувшись вранці, я довго блукаю квартирою, намагаючись відновити у пам’яті всі подробиці вчорашнього вечора. Чим більше думаю про те, що сталося, тим більш нереальною здається вся ситуація.

Ну не буває таких батьків, як Іван. Я думала, такі екземпляри давно перевелися — вони вимерли разом із мамонтами в минулому тисячолітті. Звісно, я розумію: люди різні, і ідеалізувати їх безглуздо. Але цей чоловік… він просто за межею здорового глузду й добра.

Нарешті діставшись до кухні, заварюю собі каву й, зробивши перший ковток біля вікна, розумію: жодного задоволення вона не приносить. Перед очима — картина, яка когось могла б зворушити, а дітей і зовсім порадувати. Але тільки не мене, адже мені доведеться відкопувати машину. Снігу навалило по коліна…

Гучно зітхнувши, відставляю чашку й іду одягатися. Якщо буду тягнути, то запізнюся в інститут. У моєму випадку студенти, звісно, будуть тільки раді, а от керівництво — зовсім навпаки.

Крім того, що мені майже тридцять і я все ще навчаюся в університеті, я одночасно є молодшим викладачем цього ж університету, тільки на іншій кафедрі. Ось така я — вічна студентка.

Навчатися мені справді подобається. Батьки підтримують мої прагнення й ні в чому мене не обмежують. Так, якісь гроші я заробляю сама, але основну частину витрат досі покривають вони. Зарплата молодшого викладача філософії не така вже й велика…

Скільки себе пам’ятаю, я завжди була такою: багато читала, ходила на всілякі гуртки. Після закінчення школи — звісно ж із золотою медаллю — я вирішила проявити самостійність і довести батькам, що здатна сама обирати, ким бути й чому навчатися.

Мама в мене викладач філософії, а тато, крім того що викладав політологію, пізніше став деканом кафедри «Соціальних і гуманітарних наук». Тому я вирішила піти від протилежного й вступила на економічний факультет.

Довчившись до четвертого курсу й отримавши диплом бакалавра, я все‑таки дійшла висновку: точні науки — це мої муки. Наступним кроком стало здобуття другої вищої освіти.

З філософією я була на «ти». Мені завжди були цікаві роздуми про сенс життя, свободу волі та природу людини. Я легко орієнтувалася в текстах, які більшості здавалися нудними й незрозумілими.

Навчання давалося мені легко, а дисертація стала справжнім викликом, який я прийняла з азартом. Захист пройшов успішно, і невдовзі я вже працювала молодшим викладачем на кафедрі філософії. Мені подобається пояснювати студентам складні речі простими словами, бачити, як у них загоряються очі, коли вони раптом розуміють те, що раніше здавалося складним і недосяжним.

Більшість вважає філософію непотрібним предметом, але саме з неї починається становлення особистості, формування світогляду й розвиток критичного мислення.

З часом я відчула, що філософії мені мало. Вона дає відповіді на глобальні питання, але не завжди допомагає розібратися в конкретних людських долях. Звідси я зробила висновок: там, де є дві вищі освіти, легко може з’явитися й третя. І тепер, закінчуючи навчання, готуюся писати диплом, який, сподіваюся, стане містком між двома моїми світами — філософією та психологією.

Як я бачу свій подальший розвиток? Роботу в університеті я однозначно кидати не збираюся, але як варіант розглядаю відкриття приватної практики, пов’язаної з психологічною допомогою проблемним сім’ям.

Діма зі своїм… «Дурнем» могли б стати чудовим початком моєї кар’єри. Цікаво, може «Дурень» — це прізвище? Хоча, хто взагалі записує контакт батька в телефоні за прізвищем? Зазвичай — «тато», «батя», «отець». А тут — «Дурень»… Дивні вони, ох і дивні.

З цими думками я надягаю теплу дуту куртку, високі чоботи й виходжу з дому на боротьбу зі снігом. Налаштована відкопати свою машину й поїхати на роботу саме на ній — ні на таксі, ні тим більше на громадському транспорті. Тільки от доведеться придумати, де її припаркувати, щоб батько не побачив, інакше мені влетить…

Виходячи з під’їзду, одразу прикриваю рукою очі: яскравий білий сніг ріже, завдаючи неприємного дискомфорту. Сходи ще не почищені, через що їх майже не видно. Хапаюся за поручень і, намацуючи кожну, повільно спускаюся вниз.

Прокладаю собі шлях, мов криголам, розсуваючи сніг ногами в різні боки. На диво, дорога вже почищена — видно, що недавно проїжджав трактор. Тільки от чи зробив він краще? Відвали снігу такі високі, що перш ніж я дістануся багажника, доведеться подолати цілу дистанцію з перешкодами.

Найкумедніше — лопата в мене є. І, звісно ж, лежить вона саме там, у багажнику.

Звідки в молодшого викладача філософії лопата? Залишилася від колишнього — своєрідна «спадщина». Все забрав, а про неї забув. От так із минулого року вона й лежить у машині.

Так‑так, із мене ще той автолюбитель: усе, що мені справді потрібно, спокійно вміщується в салоні.

Добравшись до багажника, дістаю ключ із сумки й… роняю його просто в замет.

— От чорт! — кажу так голосно й із таким відчаєм, що сполохую голубів, які бродили неподалік біля сміттєвих контейнерів.

Нахиляюся й запускаю руку в сніг, намагаючись простежити шлях ключів. І, за законом підлості, вони опиняються майже на самому дні.

Нарешті відкривши багажник, закидаю туди сумку й дістаю невелику дерев’яну лопату. Беруся до роботи.