Глава 3. …він сам прийшов.

Ніколь.

Цілком незнайомий мені чоловік вражаючої комплекції проходить повз і заглядає в першу кімнату на шляху — вітальню. Там він бачить мирно сплячу дитину, і я прямо помічаю, як його плечі трохи опускаються, розслабляючи стривожений організм. Він дивиться на хлопчика кілька секунд, а потім переводить погляд на мене.

— Ходімо, поговоримо, — суворо промовляє він. Проходить повз, залишаючи по собі аромат морозного парфуму, і по‑господарськи заходить на кухню.

Поки я приходжу до тями, він уже сидить на стільці біля підвіконня, склавши руки на грудях. Я, стоячи у дверному прорізі, почуваюся вразливою.

— Ім’я, — він не питає, він вимагає. І все це під уважним пильним поглядом.

Чесно кажучи, цей тип мене лякає. Він ніби вийшов просто з кримінальних 90‑х: високий, під два метри; могутній, рука — як моя голова за розміром; коротко стрижений, із важким і недобрим поглядом. Йому пасував би малиновий піджак і золота ланцюг завтовшки з палець.

Що там у психології? Як давати відсіч таким? Нічого не пам’ятаю…

— Ніколь, — вимовляю своє ім’я майже пошепки.

— Кличка?

— Чому це? Ім’я!

— Дивне ім’я.

— Звичайне, — смикаю плечем.

— Ти єдина Ніколь, яку я зустрічав у своєму житті. А я різне бачив, повір… — його погляд зупиняється в районі моїх грудей, від чого там починає пекти. Я щільніше запахую халат, ніби це може врятувати. — Де працюєш?

— Навчаюся.

— Та ну? — щиро дивується. — У твоєму віці вже треба все вміти.

— Що вміти?

— Усе! — звучить багатозначно, з наголосом. — Коліна на навчанні стерла?

У цей момент я починаю розуміти, до чого він хилить. Його усмішка — єхидна, слизька, ніби він грається зі мною. І саме ця ухмилка заводить мене з півоберта.

— І що ж це за навчання таке у вашому розумінні?! — ставлю руки на стегна, додаючи собі значущості.

— Колінно‑ліктьове… — тепер він дивиться оцінююче, ніби прикидає, скільки можуть коштувати мої кістки.

— Хамите?! Та йдіть ви геть з моєї квартири! Хто ви взагалі такий? Я зараз поліцію викличу!

— Заспокойся, — він відмахується від мене, наче від надокучливої мухи. — Хлопця заберу й піду.

— А я ще подумаю, віддавати чи дитину такому хамлу, чи все‑таки викликати відповідні органи!

— І толку? — він кривить обличчя, показуючи, що йому байдуже на мої погрози. — За документами я батько.

— Гарний батько! — нарешті вирішую сісти на свій стілець, щоб не виглядати більш уразливою, ніж почуваюся насправді. — Чому ваша дитина бігає містом без нагляду?

— А ти, типу, у його віці ніде по місту не шлялася? Я в його роки всі місцеві будівництва облазив, підвали, гаражі…

— Воно й помітно, — тепер я дивлюся на нього оцінююче. — Донизу головою з гаража не падали?

— Ні, не падав, — хмикає він, криво всміхаючись. — А от битою по голові отримував. Бачиш шрам?

На його коротко стрижений голові й справді тягнеться чималий білісінький рубець.

— Співчуваю, — кажу голосом, у якому немає й краплі співчуття. — І що, хочете такої ж долі своєму синові?

— Все з ним буде нормально, — він підіймається з‑за столу. — З моїми грошима та його мозками виб’ється в люди. Та й тобі‑то що? — зупиняється поруч. Доводиться задерти голову, щоб зберегти зоровий контакт. — Прихистила? Дякую. Скільки?

— Чого, скільки? — нерозуміюче зводжу брови.

— Грошей, скільки?

— Яких грошей?

— Із благородних, значить, спонукань… — і знову ця його коронна усмішечка, ніби він про мене все знає й розуміє. — Ну‑ну…

Він виходить із кухні. Я поспішно йду за ним.

— Що ви хочете цим сказати? — мабуть, збоку ми виглядаємо кумедно: слон і моська.

— Та пох… забудь, — кидає він, заходячи до вітальні. Нахиляється над хлопчиком і тріпає його за плече: — Дімка, підйом.

— Ууу… — тягне той, явно не збираючись прокидатися.

— Давай‑давай, бадьоріше. Не будемо зловживати гостинністю, — він зиркає на мене спідлоба. — Де його речі?

— Он, на батареї сохнуть, — показую рукою.

Поки велетень іде за речами, я присідаю поруч із хлопчиком і пошепки питаю:

— Ти його знаєш?

— Знаю. Це Іван, — відповідає Діма, протираючи кулаками очі й намагаючись прокинутися.

— А‑а‑а… — протягую так, ніби щось зрозуміла. Єдиний висновок, що напрошується: саме ім’я зіграло роль у тому, як він записаний у телефоні. Іван — «дурень». Логічно? Мабуть. – Він твій батько?

— Ага, батя, — Діма відкидає плед, яким я його вкрила, і встає з дивана.

У цей момент Іван повертається й, простягаючи речі дитині, спершу дивується, а потім насуплює брови, від чого стає схожим на грозову хмару.