Розділ 2. Гість +1.

Ніколь.

Поспіхом стягую з себе шубу й струшую її. Сніжний пил розлітається в різні боки, осідаючи мокрими краплями на обличчя й на підлогу. Я закидаю шубу просто на дверцята шафи, щоб хутро хоч трохи підсохло. Тепер беруся розстібати високі чоботи. І лише нахилившись, помічаю свої пошкоджені коліна… На одному — порвані капронові колготки, а на подряпинах застигла кров; друге постраждало менше, та й колготки на ньому залишилися цілі. Відставляю чоботи й переводжу погляд на свого «гостя».

Хлопчик мовчки вовтузиться із блискавкою на куртці — та застрягла, і він сердито смикає її, ніби це вирішить проблему.

— Стій! Не смикай так сильно, замок розійдеться. Дай я подивлюся…

— Я сам, — бурчить він, наче це я в усьому винна. Але за секунду здається: стягує з голови шапку й втомлено закидає голову назад.

Роблю крок до нього й стаю в уже утворену калюжу від танучого снігу з взуття.

— От чорт… Де мої капці? — пробігаю поглядом по передпокою, але капців немає. Напевно, знову залишила біля ліжка. Вирішую відкласти розв’язання всіх своїх проблем на потім, коли посаджу цього буркотливого дідугана в тілі дитини за стіл і напою чаєм.

Простягаю руки до його блискавки й намагаюся розібратися, чому вона відмовляється працювати.

— Підкладка застрягла. Зараз я її… — легким рухом звільняю замок, і куртка нарешті відкривається. — Я повішу її на батарею. І шапку давай…

Поки він роззувається, я несу його речі до вітальні й розвішую на батареї.

Повертаюся. Він стоїть, мнеться на місці, не знаючи, куди себе подіти. Куртка ніби була його бронею, а тепер, без неї, він здається таким вразливим і загубленим, що мені стає його щиро шкода. Лише тепер він відкрито дивиться мені в обличчя, ніби очікуючи подальших інструкцій.

І що я бачу… Хлопчину років десяти, світловолосого, з блакитними очима й розбитою губою. Судячи з куртки — одягнений пристойно, отже, не з інтернату чи притулку, а домашній. Тільки от від кого він тікає? І за що отримав від місцевих хлопчаків?

Спитати про це можна, але пізніше. Спершу треба «приспати» його пильність теплою їжею та гарячим чаєм.

— Проходь, — показую рукою в бік кухні. — Чи спершу у ванну, умитися? — ставлю запитання вголос, розглядаючи його садна на обличчі. — Так, ходімо у ванну, там у мене є перекис…

— Не треба, само загоїться.

— І часто у тебе все саме загоюється? — нахиляю голову набік, точнісінько як моя мама, коли намагається прочитати мої думки або, що ще страшніше, викрити у брехні.

— Вам яке діло? Ви з опіки?

З такою інтонацією він це вимовляє, що я сама мимоволі лякаюся. Раз він знає, що таке опіка, значить, уже стикався з ними не раз. Цікаво, яка ж у них сім’я?.. Явно не бідна, але проблемна.

Я боюся торкатися цієї теми — раптом сполохаю? Мимоволі прикушую губу й намагаюся зосередитися: я ж усе‑таки майбутній психолог, повинна знайти правильні слова.

— Ну, на кухню так на кухню… Проходь.

Саджу його ближче до батареї, щоб зігрівся, й відкриваю холодильник, дістаючи продукти для частування.

— У мене є салат… — починаю перелічувати те, чим можу нагодувати.

— Бутеров буде достатньо, — перебиває він, не даючи оголосити весь перелік.

— І чай? — обертаюся й чекаю відповіді. Він лише киває. Я дістаю все необхідне з холодильника й берусь до приготування.

— Познайомимось? — кидаю на нього косий погляд.

— Давай, — смикає плечем. — Я — Дімка. А тебе як звати? — розглядає мене з цікавістю.

Я не хочу сказати, що Діма якийсь особливий, але є в ньому щось… доросле. Наче всередині нього вже сформувався стрижень — чоловічий, самовпевнений. Він у нього є, тільки от інструкцій, як цим багатством користуватися, ще немає. Думаю, що з нього виросте саме чоловік, не тюхтій. Але чи плюс це? Не знаю. До пізнання себе він може наробити стільки дурниць, що вся доля може піти шкереберть. У його випадку потрібна не менш міцна рука, авторитет, який зуміє переламати мінус, перетворивши його на плюс.

— Мене звати Ніколь.

— Гарне ім’я… Ти сама живеш?

— Сама.

— Щастить… — каже він мрійливо, відкидаючи голову на стіну.

— А тобі не подобається жити з батьками? — починаю новий захід здалеку. Ставлю тарілку з бутербродами на стіл і намагаюся прочитати реакцію на запитання по виразу обличчя.

— Піду все‑таки руки помию, — відповідає замість прямої відповіді й виходить із кухні.

Закипілий чайник відволікає мене від роздумів. Я заварюю чай і ставлю кружки на стіл. Повільно помішуючи ложкою цукор, очікую повернення гостя.

Він повертається, кладе свій телефон на стіл і бере бутерброд до рук.

— Твої батьки вже прийшли з роботи? Може, їм подзвонити? — показую підборіддям на телефон.

— Ні, ще не вдома. Не бійся, я за годину піду.

— Я й не боюся, — кажу впевнено, закидаючи ногу на ногу.