Глава 1. Занесло.

Ніколь

Стискаю кермо так сильно, що кісточки пальців побіліли. Дворники не встигають відкидати сніг, який сиплеться стіною. Дорога перетворилася на єдину колію, по якій один за одним тягнеться ряд автомобілів. Я, не моргаючи, стежу за стопами автомобіля попереду. Вони — мій маяк.

В сотий раз лаю себе останніми пристойними словами зі свого лексикону за те, що сьогодні сіла за кермо. З моїм досвідом — це чистої води авантюризм.

Поклавши руку на серце, зізнаюся: авантюристка з мене ніяка.

Я — домашня «квітка», вирощена в тепличних умовах.

І мене це зовсім не бентежить, адже за своєю натурою я спокійна, врівноважена й розмірена людина.

Мій світ стабільний, гармонійний і умиротворений. Я живу сама і для себе.

І ця поїздка стала одним із тих рідкісних моментів, коли моє стабільне життя дало збій.

Машини попереду їдуть по транспортному кільцю, роз’їжджаючись у різні боки. Я розумію, що на другому з’їзді мені треба йти праворуч. Ще трохи — і я буду вдома. Сподіваюся, що зможу припаркувати машину, адже не залишиш же її посеред дороги…

Переді мною у двір заїжджає величезний джип, прокладаючи шлях моїй невеликій машинці. Він проїжджає далі, а я натискаю на газ і врізаюся в замет. Пробую знову й знову, доки не пробиваю собі доріжку для виходу з машини. Мені пощастило, що я повернулася з роботи рано, тому сусіди ще не встигли заставити двір своїми автомобілями.

І тільки я глушу мотор, як тут же лунає дзвінок телефону. Я ще не встигла відійти від шоку водіння, а вже маячить чергове повчання. Дзвонить тато…

Не встигаю сказати: «Алло», як чую тираду:

— Ніколь, тільки не кажи, що ти сьогодні за кермом! Ти розумієш, що керування автомобілем у снігопад — це не просто ризик, це порушення принципу раціонального вибору? Ти поставила себе в ситуацію невиправданого ризику! Чим ти думала?

— Привіт, тату. Коли я їхала вранці до університету, то снігу ще не було, — починаю виправдовуватися, як першокласниця. А насправді мені майже тридцять.

— Звичайно! Навіщо дивитися у вікно?! Та й застосунок «Погода» в телефоні — це просто непотрібний атрибут для тих, хто не вміє думати наперед. Ти повинна аналізувати, прогнозувати, а не покладатися на випадок! Коли ми з матір’ю купили тобі квартиру, то сподівалися, що це стане твоїм упевненим кроком до самостійності. А ти? Продовжуєш убивати нас своїм інфантилізмом!

— Думаєш, на таксі було б безпечніше? — питаю лише для підтримання розмови. Адже неввічливо просто мовчати. Іноді мені здається, що батьки душать мене у своїх обіймах. Воно й зрозуміло — єдина дитина, з якої здували пил усі: дядьки, тітки, бабусі й дідусі. І мене це зовсім не бентежить, адже я звикла до такої уваги й турботи. Для мене це природна частина життя, а не привід почуватися розпещеною.

— Треба було залишити машину на стоянці університету й зайти до мене в деканат! Я б відправив тебе додому зі своїм водієм, — каже тато з гарячністю, але тут же запинається, починаючи бурмотіти: — ні, з водієм не вийшло б, у мене засідання в ректораті… На крайній випадок попросив би Георгія!

Якби зараз мене побачила мама, вона неодмінно зробила б зауваження за закочування очей. Непристойно це… Але раз її немає, я дозволяю собі робити це з особливим задоволенням. Ну який ще Георгій! Мені тільки колишнього бракувало!

— Тату, я вже дісталася додому. У мене все добре, і залиш Георгія в спокої. Він уже не мій хлопець. У нього дружина, дитина… От нехай ними й займається.

— Ти й досі переживаєш? Я можу натякнути йому на переведення в інший навчальний заклад.

— Ми — Левіни, вище всяких чвар і дрібних інтриг. Я не збираюся опускатися до цього рівня. Тим більше я практично з ним не перетинаюся.

— Ну дивись… як знаєш. Взагалі я б на твоєму місці придивився до Ільїна. Скоро захистить докторську…

— От як захистить, так і придивлюся. Все, я виходжу з машини — мотор остудився, і стає холодно.

— Увечері мати подзвонить, я сьогодні допізна у ректора.

— Добре, бувай.

Скидаю виклик і бездумно дивлюся на лобове скло, яке вже добряче припорошив сніг. Як завтра їхати на роботу? Сподіваюся, комунальні служби впораються й розчистять дороги, інакше ранок обіцяє бути справжнім випробуванням.

Тягнуся до сумки, щоб покласти телефон, і зачіпаю рукавом шуби важіль двірників. Ті одразу оживають і одним різким рухом змітають сніг із вікна. Я здригаюся від несподіванки й стежу за їхнім рухом.

Незрозуміла товкотнеча на спортмайданчику змушує уважніше придивитися. На вулиці досить світло. Зазвичай на початку п’ятої вже згущуються сутінки, але сьогодні яскравий білий сніг ніби підсвічує все довкола, роблячи вечір незвично ясним.

Що там відбувається? Беру сумку, дістаю ключі із запалювання й поспішаю вийти. І варто мені розчахнути двері, як холодний вітер упереміш із великими сніжинками вривається в салон авто. Запахую шубу й накидаю капюшон на голову. Штовхаю двері й тисну на сигналізацію.

Пробираючись крізь створений мною ж замет, поспішаю в саму гущу подій. Тепер я чітко чую хлопчачу лайку. Дітлахи нині пішли ще ті… такі звороти видають, що я — початківець‑психолог — не одразу можу визначити, де проста бравада, а де справжня агресія.