Розділ 11

Таке приємне відчуття – турбуватись про небайдужу тобі людину. Повертаюсь до села у прекрасному настрої, задоволена гарною прогулянкою. Навіть коротка зустріч з Тимуром змінює день, і сонце світить яскравіше, і трава зеленіша. Постійно усміхаюсь, подовжуючи стебло вирваного в полі колоска.

Як тільки відчиняю хвіртку, до мене біжить Лариска. Знову вона, псує такий гарний настрій.

- Якщо ти ще не все висловила, то я не маю бажання сваритись, - шиплю на неї перша.

- Шкода мені тебе, Настю, - неприємно посміхається і я зупиняюсь, бо щось мені не подобається її вираз обличчя. - Дурна ти дівка.

- Ти прийшла мене ображати? Я не збираюсь кидати Тимура лише тому, що тобі це не подобається.

- Він бреше тобі, - заявляє впевнено. - Все що він казав, неправда.

- Що ти вигадуєш? - хапаюсь за хвіртку. - Таким чином хочеш нас посварити? Не вийде.

У нас з Тимуром міцний зв'язок. Нас тягне одне до одного наче магнітом. Я йому довіряю і ніяка Лариска не буде нам завадою.

- А мені й старатись не треба, - дістає сигарету, запалює, затягується. - Він прикидається. Він навіть не комбайнер взагалі. Знаєш, хто він насправді?

Її очі поблискують від задоволення. Вона знає те, чого не знаю я.

- Я знаю, що комбайнер, це його допоміжна робота. І що? - не хочу, щоб вона продовжувала, мені достатньо того, що є.

- І те, що він не Тимур зовсім, теж знаєш? - Лариска самовпевнено посміхається, побачивши моє здивування. - Справжнє його ім'я Марчук Вадим Іванович. Нічого не нагадує? - її губи розтягуються у переможній посмішці. - Так, власник Агро холдингу “ЗерноСвіт”. А знаєш чому він тут?

- Ти брешеш, - все, що я можу сказати у відповідь. Реальність з Тимуром руйнується по крупинці і я не хочу в це вірити.

- Він ловить крадія, - ігнорує мій коментар, затягується і випускає дим мені в обличчя. Знає, що я цього не люблю, але робить це навмисно. - А крадій на його думку, твій тато. Ось тому Вадим Іванович грає роль звичайного працівника і втирається в довіру. Особливо у твою. Я не знаю усіх деталей, але те, що наш, так званий Тимур, використовує тебе, щоб вийти на твого батька, це правда.

- Звідки ти все це знаєш? - губи німіють і говорити неприємно.

- Зізнаюсь, підслухала їхню розмову, - знизує плечима. - Які поганці, обдурили усіх. Навіть я нічого не зрозуміла. Якби сьогодні не почула, ніхто б не дізнався, що ж це за хлопці були. Вони збираються додому, у столицю у своє дороге життя. Тепер зрозуміло, чому Тимур, тобто Вадим, не звернув на мене ніякої уваги. Мушу зізнатись, для мене ця птиця занадто високого польоту.

- Дякую за гарну казочку, але я тобі все одно не вірю, - беру себе в руки і відходжу від неї. Слухати Лариску, себе не поважати. Вона навмисно все це говорить. Бо біситься, що не її вибрали.

- Як хочеш. Можеш запитати свого комбайнера.

- Ага, вже побігла, - фиркаю, розвертаюсь і швидко йду до будинку.

Ні, це якась нісенітниця. Директор Агро холдингу в нашому селі? Мій Тимур? Дурниці. Лариска ще та фантазерка.

Декілька годин ходжу по дому сама не своя. Звичайно, я не вірю сусідці, але зерно сумнівів вона все ж таки посіяла.

Втрачаю спокій і нестерпно хочеться побачити Тимура. Щоб він все заперечив і ми разом посміялись з бурхливої фантазії Лариски.

Але через декілька годин додому приходить батько. У нього розчавлений вигляд, а обличчя бліде, мов стіна. Його слова вводять мене у ступор.

- Мене звільнили, - стомлено гепається на диван. Я присідаю навпроти на стілець. Добре, що мами немає, вона вже б панікувала. - Подзвонило начальство і відправили додому. Ще й пів зарплати не віддадуть.

- В чому причина? Яке вони мають право таке робити? - мій голос тремтить, а в голові спливають слова Лариски. Не може бути. Це співпадіння.

- Звинувачують у крадіжці, - підносить на мене потухлий погляд.

- А ти крав? - запитання дається не легко, але я хочу чути версію обох сторін.

- Ні, - активно мотає головою. - Я й зернинки не взяв за всі ці роки. Я намагався працювати чесно, бо знав, що ця робота нас годує. А що тепер? Я не знаю, як ми далі будемо жити.

Він схиляється і обхоплює голову руками. В такому стані я його ніколи ще не бачила. Тато розчавлений. З нього наче виссали життя. В цю мить він не може брехати, я вірю йому. Та й не було в нас ніколи зайвих грошей.

- А докази у них є? - не вгамовуюсь. Відчуття справедливості рветься назовні. Хочеться виправдати тата у будь-яку ціну. - Як вони доводять твою причетність? Ти ж не крадій. Ти мусиш довести свою правоту.

- Настю, їх не цікавить правда, - знову дивиться на мене, хмикає. - Вони знайшли крайнього, їх це влаштовує. Може хтось навмисно показав на мене. Я не знаю. І доводити немає чого. Моє слово проти їхнього.

- О ні, я цього так не залишу, - підскакую і роблю декілька кроків по кімнаті. - Вони не мають права тебе звільняти, не переконавшись на сто відсотків.

- І що ти зробиш? Поїдеш у столицю, в офіс?

- Не обов'язково туди їхати, - кошусь на нього.

Я так розумію, що наші гості себе не викрили і досі ніхто не знає, хто вони насправді. Але завдяки Ларисці я знаю правду і тепер я вірю її словам.

Ох, як сильно я хочу поговорити з Тимуром і глянути у його брехливі очі.

Вискакую на двір, і наче під замовлення, на дорозі зупиняється машина Тимура. Мене аж тіпає лише від думки, що весь час він обманював і грав роль. Мені аж цікаво, що ж він скаже на своє виправдання.

Підходжу до хвіртки, повільно відчиняю її, не відриваю погляду від чоловіка, котрий виходить з машини. З іншої сторони показується Андрій. Обидва задумані, похмурі. Звичайно, таке діло зробили, викрили невинного злодія.

Тимур збирається йти у двір Лариски, але побачивши мене зупиняється.

- Я зараз прий

ду, - звертається до свого товариша. Той кидає на мене погляд і залишає нас удвох.

Ми повільно наближаємось одне до одного, зустрічаємось посеред дороги. Наче два вороги на нейтральній території. Тільки мій опонент ще не знає, що його гра розкрита.