Розділ 10

Вадим.

- Де це ти ночами вештаєшся? - запитує Андрій збираючи сумку.

Він з таким ентузіазмом це робить, що я дивуюсь, невже йому було тут так погано. Жнива закінчуються, ще день-два і все. Тому я відпустив Андрія додому і він з радістю погодився. Крадія ми так і не знайшли. Навіть якщо це Сергій, то доказів все одно нема. І зараз якщо чесно, я не хочу їх шукати, бо він батько Насті, дівчини, котра заполонила мій розум.

- Не твоє діло, - розтягую губи і прикриваю очі, згадую наші інтимні моменти. Ніч на ставку була особливою, ми насолоджувались одне одним, кохались під кроною верби. І лише срібний місяць був нашим свідком. - Я особистим не ділюсь ні з ким. Навіть з друзями.

- Хм, а мені й казати не треба, я й так знаю, - впевнено говорить і я відчуваю, як він сідає на моє ліжко. - Я бачив, як з твоєї машини виходила Настя, наша сусідка. А що ви з нею робили, не важко здогадатись.

Розплющую очі, дивлюсь на задоволене обличчя товариша.

- Уяву свою не вмикай, - попереджую і хмурюсь. - І взагалі, я про неї не хочу говорити.

- Як знаєш, - підносить руки, встає. Продовжує запихати одяг у сумку. - А ти досить мудро вчинив. Зблизився з дочкою Сергія, щоб виманити в неї інформацію. Якщо він крадій, то вона точно це знає. Гарний підхід.

Мені не подобається хід його думок. Бо мої наміри що до Насті не мають підступу. Просто вона дуже сильно мені подобається.

- Я не для того з нею зустрічаюсь, - говорю грубо. - Вона мені справді подобається і батько її тут ні до чого. Викинь свою ідею з голови, я не хочу, щоб розносились неправдиві чутки.

Андрій обертається до мене і дивиться здивовано. Таким тоном я рідко до нього говорю, лише коли дуже незадоволений і злий.

- Ти впевнений?

- У чому? - не розумію його.

- Що дівчина щира з тобою. Що не прикриває свого батька, замуливши тобі розум своєю зацікавленістю.

- Андрію, повторюю, особисте життя я не обговорюю ні з ким, - підводжусь і наступаю на нього. - Настя, це особисте. Вона не відноситься до нашої справи. Краще збирайся і ввечері, як приїду з поля, я завезу тебе на автобус.

- Як скажеш, - цідить крізь зуби, незадоволений моєю реакцією.

Ми рідко з ним сваримось. Та що там, майже ніколи. Але говорити про Настю мені з ним не хочеться. Він все не правильно зрозумів, і потім може робити неправильні висновки.

Йду до шафи і одягаю сорочку і капелюха. Сьогодні можливо останній день за кермом комбайна і я хочу насолодитись цими миттями. Бо скоро повертатись у місто, у бетонні стіни.

- Невже вона тобі так сильно подобається? - не вгамовується Андрій. - У вас все серйозно?

- Не знаю, - обертаюсь до нього, совгаю пальцями по краю капелюха. - Можливо так. Вона збирається у столицю, тому ми надалі можемо бути разом.

- І ти сказав, хто ти є насправді? - запитує з докором, бо знає, що не сказав. - Що ти ніякий не комбайнер. Що ти власник фірми, що орендує їхні землі. Що тебе звати не Тимур, а Вадим.

- Ну, про власника Агро холдингу вона знає, але думає, що це брехня, - кривлюсь. Знаю, що я обманюю її і це неправильно. - Я їй обов'язково розкажу. Сьогодні, або завтра.

- Розкажи, бо на брехні стосунків не побудуєш, - говорить серйозно.

- Знаю, - незадоволено стискаю губи. - Гаразд, я їду на роботу, чекай мене під вечір.

Іду до дверей, завантажений новою проблемою. Я й забув, що я граю роль і що Настя мене сприймає як звичайного комбайнера. Тепер хвилююсь, як вона відреагує. Буду сподіватись, що нормально, може трохи поображається, але мусить зрозуміти. І якій дівчині не сподобається, що її хлопець не зовсім простий, а успішний бізнесмен з купою грошей.

- Фе, що ж так сигаретним димом потягнуло, - фиркає Андрій за спиною, коли я відчиняю двері. - Треба зачинити вікно. Провітрив кімнату називається.

Не звертаю на його слова ніякої уваги, бо поспішаю.

Виходжу з будинку і ледь не збиваю з ніг Ларису.

- Ох, пробач, - бурмочу під ніс.

- Та нічого, з кожним буває, - посміхається млосно і занадто уважно роздивляється моє обличчя. - Вже у поле їдеш?

- Так, запізнююсь, - обходжу її, не хочеться, щоб жінка зараз причепилась, як вона любить це робити зазвичай.

- Щасливо, - промовляє весело.

Сьогодні вона в настрої, а вчора ходила наче чорна хмара. Підозрюю, що вона здогадалась про зустрічі з Настею, хоч я нічого не афішував. Та вона могла не помітити.

У полі працюємо без перепочинку. Я і ще два комбайнери. Ми молотимо територію, котра знаходиться найближче до села. Тут роботи до вечора і буде фініш. Залишиться ще невеличке поле за декілька кілометрів звідси.

Погода спекотна, але мені в кабіні комфортно. На щастя комбайн новий і тут є кондиціонер. Навіть музику можна послухати, та я люблю тишу і гудіння мотора.

Загоряється датчик, що тамбур повний, тому зупиняюсь і чекаю, поки під'їде машина і забере зерно. І, як на зло, поруч нікого немає. Куди вони усі подівались? Зазвичай рядами стоять, наче черга в магазин.

Зі сторони села помічаю фігуру, котра наближається. І вже на досить малій відстані розумію, що це Настя. Вона йде граційно, ледь помітно похитуючи стегнами. Яка ж вона сексуальна у цій коротенькій сукні білого кольору з чорними кружечками. Так і хочеться покинути роботу, затягнути її у посадку неподалік і довго цілувати та пестити. Робити з нею те, що робив на ставку під вербою.

Поки я мрію про близькість з нею, Настя підходить до комбайна і підносить пакунок, що тримає у руці. Відчиняю двері, впускаю спекотне повітря у середину.

- Сідай, я маю трохи вільного часу, у мене повний бункер, - говорю їй. - Але обійди з іншої сторони.

Вона киває і зникає з поля зору. Тепер мені хочеться, щоб водії вантажівок ще довго не приїжджали.

Настя вправно залазить у комбайн, наче робила це багато разів. Впевнений, вона й по деревах може добре лазити, хотів би я на це глянути.