Розділ 9

- Ще декілька днів і буде вінок, - задоволено промовляє тато, наминаючи запечену картоплю з м'ясом. - Трохи попсував дощ нам роботу, але нічого. Урожай не пропав. Майже усе зібрали.

- Нарешті ти відпочинеш, - говорить мама, перемиваючи посуд після малих.

- Так, буде більше часу і я зможу допомогти тобі на городі. А ще Настя допоможе. Так, Настю? Ти ще не їдеш у столицю?

- Що? Ні, поки що ні, - розгублено відповідаю, відриваючи погляд від вікна.

Ще декілька днів і ми з Тимуром розлучимось. У нас так мало часу залишилось. Треба використовувати кожну хвилину.

Ну от де він зараз? Ми домовились, що він зайде до мене ввечері. На дворі майже темно, а його нема. І я точно знаю, що комбайнерів відпустили, ще годину тому.

Хвилююсь, бо дуже сильно хочу його бачити. Ми не цілувались від вчорашнього вечора.

Побачення вчора було наче у кіно. Ми поїхали у місто, повечеряли у кафе, в найкращому, яке тут можливе, а потім гуляли вулицями, розмовляли. Дорогою у село, Тимур зупинив машину серед поля і ми довго цілувались, не могли відірватись одне від одного. Пристрасті вирували, тіла палали, і я вже думала, що лише поцілунками все не закінчиться. Помітила, який він був збуджений, та й і мені хотілось продовження. Але Тимур, наче справжній джентльмен, різко зупинився і спокійно відвіз мене додому. Біля хвіртки поцілунки відновились, але біля дому я почувалась скованою, бо здавалось, що за нами спостерігають.

Сьогодні Тимур знову збирався кудись мене повести, але не сказав, куди саме.

І я сиджу на кухні, наче на голках і нервуюсь, в пів вуха слухаючи розмову батьків.

- Кого ти там виглядаєш? - мама підходить до мене, торкається плеча.

Підношу на неї очі і помічаю за її виразом обличчя, що вона все розуміє. Скоріш за все вона бачила вчорашню нашу розмову з Тимуром під абрикосою. Можливо чула сварку з Ларисою. Вона нічого не коментує, лише дивиться на мене якось дивно. Наче з засторогою.

Та я вже не маленька дівчинка, мене не треба контролювати.

- Нікого, - мотаю головою і підводжусь. - Піду прогуляюсь, подихаю вечірнім повітрям.

- Ну іди, - кидає мама в слід. - Тільки обережно.

Біля дверей розвертаюсь і зустрічаюсь з її поглядом. Це натяк, щоб я не наробила дурниць.

Нічого не обіцяю, бо з Тимуром я втрачаю контроль.

Виходжу на подвір'я і до ніг відразу підбігає Барон. Чухаю його за вухом і йду до хвіртки. Машини Тимура нема. Може виникли якісь справи і він поїхав у місто? Можна було подзвонити, але я вагаюсь. Ми не настільки близькі, щоб вже почати контролювати кожен його крок.

На дорозі зі сторони ставка, бачу світло і воно наближається. А потім помічаю машину, котра повільно під'їжджає і зупиняється біля моєї хвіртки. Впізнаю позашляховик Тимура і виходжу на дорогу.

Він вискакує з машини, оббігає її і рвучко стискає мене у міцних обіймах. Він пахне вологою і ще чимсь дивним. Не розумію, де він був. Хочу спитати, але мій рот накривають його теплі губи. Цілує довго і ніжно, погладжуючи тіло, зминаючи пальцями сідниці. Від його близькості крутиться голова і я забуваю про все на світі. Вже нічого не хвилює, головне, що він поряд.

- Це вже початок нашого побачення? - нарешті відриваюся від його губ, відчуваючи, як серце калатає, а щоки палають від жару. Його близькість змушує повітря навколо здаватися густим, наче мед, і я ледве знаходжу в собі сили відступити на крок.

- Ще ні, - Тимур загадково посміхається, і в його очах спалахує лукавий вогник, який обіцяє щось несподіване. - Скоро я все тобі покажу, але спочатку прошу одягнути купальник.

- Нащо? - дивуюсь. - Що ти вже задумав.

- Це сюрприз. Довірся мені.

І, як не дивно, я довіряю. Наші відносини лише почалися, а в мене вже таке відчуття, наче ми знаємо одне одного все життя. Його присутність поруч здається такою природною, ніби він завжди був частиною мого світу. Думаю, це хороший знак — коли серце так легко відкривається назустріч іншому. Я киваю, не промовляючи ні слова, і поспішаю до будинку, щоб переодягнутися. У голові крутиться здогад: це точно пов’язано зі ставком. Його волосся біля шиї було вологим, коли я торкалася його раніше, а від нього ледь помітно пахло свіжою водою — так, ніби він уже встиг там побувати.

У своїй кімнаті я швидко скидаю сукню й одягаю купальник, відчуваючи, як легке хвилювання змішується з передчуттям. Що він задумав? Плавання вночі? Чи, може, щось романтичніше? Від цих думок по тілу пробігає приємний холодок. Я зашнуровую босоніжки, кидаю швидкий погляд у дзеркало, поправляю волосся й вибігаю з кімнати.

У коридорі натикаюся на маму, яка стоїть із чашкою чаю в руках і дивиться на мене з легкою усмішкою.

- Тебе на ніч не чекати? - запитує, наче щось буденне.

Я відчуваю, як щоки заливає жар, і опускаю очі, щоб приховати збентеження. Говорити з мамою про такі речі завжди якось дивно, ніби я знову стаю підлітком, якого застукали на чомусь забороненому

- Не знаю, як вийде, - бурмочу, знизуючи плечима, і намагаюся виглядати невимушено, хоча всередині все кипить від суміші сорому й хвилювання.

- Тимур не поганий, він мені подобається, - мама схвально киває, і в її голосі чути теплу нотку. Її слова — це її спосіб сказати, що вона не проти, якщо між нами з Тимуром усе стане серйозним. Я знаю, що думка батьків для мене важлива, але не визначальна. У кінцевому підсумку, це я вирішуватиму, чи підходить він мені, чи є в нас із ним майбутнє. Але мамине схвалення все одно гріє душу.

- Добре, - посміхаюсь у відповідь і залишаю дім.

Тимур чекає мене біля машини, спертий на капот, руки схрещені на грудях. Досить стемніло і я не бачу виразу його обличчя, але чітко відчуваю на собі його гарячий погляд. Він хоче мене торкнутись, як і я його.

Перш ніж я встигаю сісти в машину, він робить крок назустріч, ловить мене за талію й довго, неквапливо цілує. Його губи теплі, наполегливі, і я відчуваю, як увесь світ навколо зникає, залишаючи лише нас двох. Поцілунок триває довше, ніж я очікувала, і коли він нарешті відсторонюється, я ледве можу дихати.