Розділ 8

В нас біля паркану росте стара абрикоса. Частина її широкої крони розстелилась у дворі, інша частина висить над дорогою. Плоди достигли і наступного ранку після пригод на ставку, я рву їх у відра. Справившись на подвір'ї, переходжу на дорогу. Збрешу, якщо скажу, що не кидаю погляди на сусідський двір.

Вчора Тимур повернувся досить пізно, я вже збиралась заснути, як чула гудіння машини. Сьогодні я його ще не бачила. Знаю від батька, що в поли вони не їздили, досить мокро. І машини біля воріт нема, напевно знову кудись поїхав.

Відро майже повне з абрикосами, коли Тимур паркується неподалік. Він виходить з машини і відразу прямує до мене. Чорна футболка обтягує його біцепси, а на голові знову красується його улюблений капелюх.

Я кидаю на нього швидкий погляд і відвертаюсь, продовжую робити свою справу. Вдаю байдужість, хоч сильно схвильована. Цей чоловік пробуджує в мені дивні відчуття.

- Я б скуштував цього солодкого плоду, - чую позаду тихий голос Тимура.

Нервово смикаю декілька абрикос з гілки і повертаюсь до нього, протягую йому долоню.

- Ось тримай, - посміхаюсь. - Мені не шкода. Можу ціле відро дати.

- Взагалі то я про інше, - нахабно кривить губи, але абрикоси бере. Куштує одну. - Смачні.

Я червонію і знову повертаюсь до дерева. Ну ось чому він завжди заганяє мене у фарбу, наче дівчинку маленьку?

Продовжую рвати, намагаюсь не звертати на нього увагу, хоч це важко дається, коли його широка тепла долоня лягає на плече.

- Ти мені так і не відповіла, - шепіт біля вуха. Його подих лоскоче шкіру і я здригаюсь від мурашок під шкірою.

- Що ти хочеш від мене почути? - виходить уривчасто, невпевнено. Мені не подобається, що він змушує мене ніяковіти поруч з ним. Напевно цьому чоловікові подобається, коли від нього мліють.

- Хочу продовжити вчорашнє наше зближення, - тепер його рука ковзає по спині, опускається на поперек. Втягую в легені повітря і кидаю абрикоси у відро. Ті не попадають у ціль, падають на землю. - Але не впевнений, чи хочеш цього ти.

- Ти про поцілунок? - вмикаю дурненьку.

- Так, - зітхає, відчуваю, як він все ближче підсувається ззаду. Тепер жар його тіла змушує мене всю напружитись. - Я цілу ніч через нього не спав. Все думав про тебе.

- А мені спалось дуже добре, - випалюю і відсуваюсь.

Намагаюсь продовжити працювати, але де там можливо щось робити, коли поруч Тимур. Через нього я спантеличена і не бачу, що роблю. Рву зелені плоди, бо перед очима пелена відчуттів.

- Настю, я не звик ходити довкола, - він знову підходить і обертає до себе, змушує дивитись йому в очі. - Тому запитаю прямо. Ти хочеш піти зі мною на побачення? Якщо ні, так і скажи, я не буду тобі надокучати.

- Я не впевнена.

- Не впевнена в чому? - хмуриться.

- Що в нас щось вийде.

- Настю, я ж тебе не заміж кличу, - сміється. - Просто одне побачення.

Він обіймає мене і цілує у щоку. Не в губи, хоча дуже близько до них. Згадую все, що було вчора і те, що я мала намір продовжити з ним спілкуватись.

- Добре, на побачення я згодна, - нарешті беру себе в руки.

Він відсторонюється, заглядаю в очі, а потім цілує по справжньому. І так, що аж подих перехоплює. Я млію і обіймаю його за широченні плечі.

Все, здається, роботи більше не буде.

- Тоді ввечері я за тобою зайду, - нарешті відсторонюється, дає мені можливість перевести подих. - Поїдемо у місто.

- Гаразд, - киваю. Здається я на все згодна, лише з ним.

- Тобі допомогти? - киває на дерево.

- Ні, не треба. Я вже закінчила.

- Куди віднести? - він піднімає два повні відра з абрикосами і дивиться на мене.

Мить гублюсь, а потім веду його у двір. Вибігає Барон, але я швидко його проганяю.

- Поклади ось тут, - кажу, показуючи на лавку біля будинку, де стоїть ще два відра плодів. - Дякую тобі за допомогу.

- Хочу поцілунок у винагороду, - хитро посміхається і залишивши відра, стрімко прямує до мене.

Та Тимур не встигає мене навіть торкнутись, бо з будинку виходить мама і голосно прокашлюється.

- Вітаю, - обертається Тимур до неї і відходить від мене. Невже соромиться її? Мені здається, що він взагалі такого почуття немає.

- Доброго дня, - сухо відповідає мама. Обводить чоловіка поглядом і дивиться на мене. - Всі вирвала абрикоси?

- Так, ті, що залишились нехай достигають, - чомусь я почуваюсь некомфортно, і навіть вже хочу, щоб Тимур пішов.

- Ох, скільки роботи, - зітхає мама, глянувши на відра. - Настю, допоможеш мені зараз виколупувати кісточки.

Це навіть не прохання, а наказ. Почуваюсь Попелюшкою перед балом, поки всю роботу не переробиш, нікуди не відпустять.

Нарешті Тимур залишає наш двір, моргнувши мені на останок. І ми з мамою беремось за абрикоси.

Година часу і все зроблено. Плоди накладені у каструлю і поставлені на газ. Буде варитись повидло. Іншу частину мама запарює у банки.

Я прибираю на подвір'ї після роботи, підмітаю і виходжу з відром на дорогу, щоб винести сміття.

- От як тебе назвати, Настю? - коли повертаюсь назад, до мене вибігає розлючена Лариска.

Навіть казати не треба, я і так знаю, через що вона стріляє блискавками. І готувалась до цього. Бо перейти Ларисці дорогу, це найгірше, що може бути. Лише зараз задумуюсь, що напевно не дарма ті чоловіки від неї тікали. Бо вона інколи може бути ну дуже агресивною.

- Називай Настею, - намагаюсь посміхнутись їй, та вираз її обличчя змушує скривитись.

Зиркаю їй за спину. Машини Тимура нема, допомоги не дочекаюсь.

- Я ж тебе просила не чіпати Тимура, - шипить мов змія. - Я ж тобі казала, що він мій.

- Вибач, але на ньому не написано твоє ім'я, - набираюсь хоробрості, знаю, що зараз прийдеться відбиватись від її нападів. - І він сам звернув на мене увагу. Я на нього не вішалась.

Це натяк на неї, якщо що.

- Не вішалась вона, - передражнює і підходить ближче. - Зате хитала перед ним задом. Очима кліпала. Я ж все бачила, як ти до нього загравала. Звичайно, молоденька, чому ж йому не сподобається.