Розділ 2

- Настю, вітаю вдома, - посміхається, кладе пакети біля хвіртки і підходить, обіймає, окутавши мене солодкими парфумами. - Давно приїхала?

- Ось тільки що. Давно не бачились.

- Так, - роздивляється мене, оцінює. - Я думала, що ти вже пустила коріння в місто і не повернешся у село.

- Можливо так і буде, - ділюсь планами. - Зараз активно шукаю роботу. А приїхала відпочити на якийсь місяць і назад.

- Заміж ще не збираєшся?

Для Лариски це головна тема. Он аж очі блищать, коли запитує.

- Навіть не думаю. Та й немає в мене нікого. На даному етапі для мене головне стати на ноги.

- Смішна ти, - хмикає, дістає з сумочки пачку сигарет і запалює. - Вдало вийти заміж, оце називається стати на ноги. А сама ти до старості будеш гарцювати і нічого путнього не доб’єшся. Невже у твоєму оточені не знайшлось жодного синочка багатіїв? Не повірю.

- Всякі були, - відступаю, не люблю, коли на мене дихають димом. Від нього починає в горлі дерти. - Та я на них не звертала уваги. Мені треба було навчатись. Сама знаєш, на державному була, і щоб мати стипендію, треба було отримати гарну оцінку.

- Знову ти не про те, - сміється з мене. - Настю, ти наче подорослішала, а залишилась наївною, як була. Заміж тобі треба за чоловіка з квартирою, машиною і бажано з бізнесом.

Мене ця розмова починає дратувати, тому вирішую змінити тему.

- Чула, ти квартирантів прийняла.

- Так, - млосно посміхається. - Двох чоловіків, он, - киває на пакети. - Продукти їм купила, готувати буду. Симпатичні, скажу тобі. Не місцеві. Їм не було де жити, я пожаліла. А що? Будинок великий і пустий стоїть, мені багато місця не потрібно.

- Я ж нічого не кажу. Добре зробила. Людям треба допомагати.

- Так, особливо, якщо це красиві чоловіки і холості.

Знову цей блиск в її очах. Підозрюю, що вона має плани на одного з них. Не заздрю я йому, бо якщо Лариска щось задумає, то доводить діло до кінця.

- Звідки знаєш, що холості? Запитувала?

- Обидва без обручок, - видає. - І якби були одружені, дружини дзвонили б кожного дня, а розмов я не чую.

Цікава в неї логіка, але я не заперечую. Може їй краще знати. Лариска має добру чуйку на такі речі, на відміну від мене.

Розмову нашу перериває чорний позашляховик, котрий повільно котиться вулицею і зупиняється біля воріт сусідки, прямо перед нами. Лариска оживає і вся сяяти починає і я підозрюю, що це один з пожильців. Аж цікаво глянути на нього. Що ж за екземпляр такий.

Він виходить не відразу, наче навмисно маринує терпіння Лари. А потім двері відчиняються і перше, що я помічаю, це ковбойський капелюх.

Нахаба комбайнер, котрий ледве не вбив мене, виходить з машини, зупиняє погляд на мені і не поспішаючи підходить. І поки йде, не відводить від мене очей.

- Тимуре, ти так швидко сьогодні звільнився, - у Лариски різко змінюється голос, наче і не вона говорить. Така ніжна і лагідна.

- Виникли деякі проблеми, - відповідає сухо і продовжує дивитись на мене.

Стає навіть трохи незручно. Чого витріщився? Хочеться спитати, та притримую язика. Він виявляється моїм сусідом, хоч і не на довго.

- Знову сперечався з нашими чоловіками? - вона кладе руку на його плече, чим нарешті привертає увагу. Здається я вже знаю, на кого з двох квартирантів жінка накинула оком.

- Ні, це зовсім інше. Познайомиш з подругою.

- О, звичайно, - ніяковіє Лариска. Вона схвильована, давно її такою не бачила. - Це Настя, старша дочка Світлани. Вона сьогодні приїхала з міста. Вона тільки що закінчила університет.

- Тимур, - протягує мені руку чоловік. - То ти в нас учена.

В його голосі сарказм, чи що?

- Не дурна це точно, - ціджу крізь зуби, але руку потискаю.

- Я це вже зрозумів, - кривить губи.

І що він має на увазі?

Він продовжує тримати мої пальці і приходиться висмикувати їх з його широченної долоні.

- Ви знайомі, чи що? - Лариска збентежена. Дивиться то на нього, то на мене.

- Ні, у мене немає таких знайомих, - поспішаю відповісти.

Я ще досі на нього злюсь за те, що він ледве не наїхав на мене. А ще за те, що назвав мене дівчинкою, наче я малолітка якась.

- Це яких?

- Комбайнерів, - різко випалюю.

- Ти щось маєш проти цієї професії? - хмуриться і робить крок до мене.

- Ні, просто це не перспективно, - знизую плечима. Вдаю байдужість, хоч його прискіпливий погляд трохи хвилює.

- У нас досить гарна зарплата, якщо ти не в курсі.

- Сумніваюсь, що її вистачить на таку дорогу машину, - киваю на позашляховик. - Наші хлопці на комбайнах поки що витягнули на стару іномарку.

- Вона в кредит, - раптом вся його впевненість кудись зникає.

Тимур відступає і нарешті відводить від мене погляд. А я полегшено видихаю. Коли він дуже близько, то займає майже весь простір і тоді здається, що навколо нічого не існує, лише він. Я навіть про сусідку на секунду забула.

- Ці суперечки не розумні, - говорить Лариса і зиркає на мене трохи ображено. - А наші хлопці полюбляють багато витрачати на пійло і дівок. Ходімо, Тимуре, ти напевно голодний. Я зараз швидко щось приготую.

Як вона завзято захищає квартиранта. А роль турботливої господині їй зовсім не личить. Уявляю, як вона розмальована і у новій сукні стоїть біля плити. Ні, не можу цього уявити, бо Лариска не готує, ніколи цього не бачила. Вона напевно дуже сильно хоче отримати цього Тимура, якщо так старається.

Та здається чоловік не дуже звертає увагу на її намагання.

- Мені ніколи. Я тільки переодягнусь і поїду у місто. Маю деякі справи, - говорить Тимур і залишивши Лариску посеред дороги саму, заходить на її подвір'я. Але пакети з продуктами забирає.

Сусідка супиться, показує, що вона ображена на мене. Не розумію за що. Я нічого такого не сказала.

- Ти приїхала, побудеш і поїдеш, - шипить розгнівано. - А мені ще влаштовувати особисте життя. Тому можеш бути трохи ввічливішою з нашими гостями.