Розділ 2_1

- Настю, вітаю вдома, - посміхається, кладе пакети біля хвіртки і підходить, обіймає, окутавши мене солодкими парфумами. - Давно приїхала?

- Ось тільки що. Давно не бачились.

- Так, - роздивляється мене, оцінює. - Я думала, що ти вже пустила коріння в місто і не повернешся у село.

- Можливо так і буде, - ділюсь планами. - Зараз активно шукаю роботу. А приїхала відпочити на якийсь місяць і назад.

- Заміж ще не збираєшся?

Для Лариски це головна тема. Он аж очі блищать, коли запитує.

- Навіть не думаю. Та й немає в мене нікого. На даному етапі для мене головне стати на ноги.

- Смішна ти, - хмикає, дістає з сумочки пачку сигарет і запалює. - Вдало вийти заміж, оце називається стати на ноги. А сама ти до старості будеш гарцювати і нічого путнього не доб’єшся. Невже у твоєму оточені не знайшлось жодного синочка багатіїв? Не повірю.

- Всякі були, - відступаю, не люблю, коли на мене дихають димом. Від нього починає в горлі дерти. - Та я на них не звертала уваги. Мені треба було навчатись. Сама знаєш, на державному була, і щоб мати стипендію, треба було отримати гарну оцінку.

- Знову ти не про те, - сміється з мене. - Настю, ти наче подорослішала, а залишилась наївною, як була. Заміж тобі треба за чоловіка з квартирою, машиною і бажано з бізнесом.

Мене ця розмова починає дратувати, тому вирішую змінити тему.

- Чула, ти квартирантів прийняла.

- Так, - млосно посміхається. - Двох чоловіків, он, - киває на пакети. - Продукти їм купила, готувати буду. Симпатичні, скажу тобі. Не місцеві. Їм не було де жити, я пожаліла. А що? Будинок великий і пустий стоїть, мені багато місця не потрібно.

- Я ж нічого не кажу. Добре зробила. Людям треба допомагати.

- Так, особливо, якщо це красиві чоловіки і холості.

Знову цей блиск в її очах. Підозрюю, що вона має плани на одного з них. Не заздрю я йому, бо якщо Лариска щось задумає, то доводить діло до кінця.

- Звідки знаєш, що холості? Запитувала?

- Обидва без обручок, - видає. - І якби були одружені, дружини дзвонили б кожного дня, а розмов я не чую.

Цікава в неї логіка, але я не заперечую. Може їй краще знати. Лариска має добру чуйку на такі речі, на відміну від мене.

Розмову нашу перериває чорний позашляховик, котрий повільно котиться вулицею і зупиняється біля воріт сусідки, прямо перед нами. Лариска оживає і вся сяяти починає і я підозрюю, що це один з пожильців. Аж цікаво глянути на нього. Що ж за екземпляр такий.

Він виходить не відразу, наче навмисно маринує терпіння Лари. А потім двері відчиняються і перше, що я помічаю, це ковбойський капелюх.

Нахаба комбайнер, котрий ледве не вбив мене, виходить з машини, зупиняє погляд на мені і не поспішаючи підходить. І поки йде, не відводить від мене очей.

- Тимуре, ти так швидко сьогодні звільнився, - у Лариски різко змінюється голос, наче і не вона говорить. Така ніжна і лагідна.

- Виникли деякі проблеми, - відповідає сухо і продовжує дивитись на мене.

Стає навіть трохи незручно. Чого витріщився? Хочеться спитати, та притримую язика. Він виявляється моїм сусідом, хоч і не на довго.

- Знову сперечався з нашими чоловіками? - вона кладе руку на його плече, чим нарешті привертає увагу. Здається я вже знаю, на кого з двох квартирантів жінка накинула оком.

- Ні, це зовсім інше. Познайомиш з подругою.

- О, звичайно, - ніяковіє Лариска. Вона схвильована, давно її такою не бачила. - Це Настя, старша дочка Світлани. Вона сьогодні приїхала з міста. Вона тільки що закінчила університет.

- Тимур, - протягує мені руку чоловік. - То ти в нас учена.

В його голосі сарказм, чи що?

- Не дурна це точно, - ціджу крізь зуби, але руку потискаю.

- Я це вже зрозумів, - кривить губи.

І що він має на увазі?

Він продовжує тримати мої пальці і приходиться висмикувати їх з його широченної долоні.

- Ви знайомі, чи що? - Лариска збентежена. Дивиться то на нього, то на мене.

- Ні, у мене немає таких знайомих, - поспішаю відповісти.

Я ще досі на нього злюсь за те, що він ледве не наїхав на мене. А ще за те, що назвав мене дівчинкою, наче я малолітка якась.

- Це яких?

- Комбайнерів, - різко випалюю.

- Ти щось маєш проти цієї професії? - хмуриться і робить крок до мене.

- Ні, просто це не перспективно, - знизую плечима. Вдаю байдужість, хоч його прискіпливий погляд трохи хвилює.

- У нас досить гарна зарплата, якщо ти не в курсі.

- Сумніваюсь, що її вистачить на таку дорогу машину, - киваю на позашляховик. - Наші хлопці на комбайнах поки що витягнули на стару іномарку.

- Вона в кредит, - раптом вся його впевненість кудись зникає.