Пролог

Вадим.

Кондиціонер зламався і в кабінеті нестерпно спекотно, а я сиджу над паперами сильно роздратований. Вдивляюсь у звіти і таблиці, витираю піт з чола. Все тут не сходиться, вже третій рік у нас проблеми з цим селом і я не можу зрозуміти, хто нас дурить.

У двері стукають і заходить Андрій.

- Кликав? - підходить ближче, сідає навпроти.

- Хочу, щоб ти ще глянув, - підсуваю йому папери і відкидаюсь на спинку крісла.

Де ж той клятий майстер, котрий ще мав зранку полагодити кондиціонер?

- Я знаю, - хмуриться мій помічник. - Там у них чомусь завжди прогнози не сходяться з результатом. І на диво результат має менші цифри.

- Думаєш крадуть? - висловлюю те, що в самого крутиться в голові.

- Безперечно, - відкидає папери на стіл, наче вони обпікають пальці. - Але довести нічого не можемо. Там завжди є непередбачувані фактори. Не зловили — не крадій. Та й хто він? Хто насмілився кусати руку, яка його годує?

- Хтось дуже жадібний і нахабний, - зціплюю зуби. - І явно хтось при посаді. Можливо головний бригадир?

З надією зиркаю на Андрія, а він лише знизує плечима.

- Я ту систему не знаю, як що відбувається. Ніколи не був на жнивах. Та й у селі не доводилось бувати. Я хлопець міський, асфальтний, так би мовити.

Андрій посміхається, а я задумано дивлюсь на нього. Розстібаю верхні ґудзики сорочки, бо тканина вже прилипла до гарячого тіла. Ненавиджу спеку і задуху. Хочеться на свіже повітря. Ось би зараз на природу, та й скупнутись у ставку, та й полежати на прохолодній траві. Мрійливо прикриваю очі, колись я мав таку можливість, бо мав бабусю у селі і часто там бував. Зараз я маю потужний Агро холдинг, купу грошей, але тільки не вільний час. Навіть посеред літа я змушений сидіти у бетонних стінах і передивлятися десятки разів папери, котрі нічого мені не говорять.

Треба бути там і зловити поганця на гарячому.

- А хочеш побувати? - криво посміхаюсь, бо мені тільки що прийшла шалена ідея.

Андрій дивиться здивовано і трохи збентежено. Він знає мене досить добре, щоб здогадатись, що я посміхаюсь не просто так.

- Я б краще на море, на пляж, з пивком і гарячими дівчатами, - говорить обережно.

- Повір, наша країна багата на природу, і у будь-якій її частині красиво.

- Мені не подобається твій коментар, - коситься підозріло. - Ти на щось натякаєш?

- Ми їдемо у село Димитрівка ловити злодія.

- Як ти це уявляєш? Вони взяли і все розповіли тобі. Ти їхній начальник, ти їм платиш гроші. Ніхто тобі й слова не скаже.

- А ми поїдемо під чужими іменами, - хилюсь вперед, спираюсь ліктями на стіл. В голові вже все прокручую. - Представимось комбайнерами. Поживемо серед людей, попрацюємо, послухаємо плітки. Може щось і дізнаємось. Там завжди все про всіх знають, обов'язково щось випливе.

- О ні, - махає руками помічник. Обличчя бліде, очі круглі від переляку. - Я не можу. Село це не для мене. І як ми залишимо офіс? Тут повно роботи. Ти навіть у відпустку мене не відпустив.

- От і буде тобі відпустка, - говорю твердо. Не звертаю увагу на його протести. - Андрію, я не люблю, коли мене обманюють. Я хочу знайти того поганця і ти мені допоможеш. Ти ж мій помічник. Хочеш далі ним залишатись?

- Я так і знав, що ти шантажуватимеш, - зітхає, приречено опускає голову. - Вадиме, ти знущаєшся наді мною. Якщо ти змусиш мене поїхати в те село, я більше не буду твоїм другом.

- Якось переживу, - посміхаюсь. Знаю, що його погрози лише слова. Андрій вірний товариш і за це його ціню. - Збирайся, ми їдемо у село.

Скривившись від огиди, Андрій підводиться і мовчки прямує до дверей. Зупиняється, розвертається.

- Зачекай. Представимось комбайнерами? А якщо нас посадять на ці машини і скажуть працювати?

- Поїдемо у поле, - потираю руки. Вже уявляю, як прохолодний вітер дме в обличчя.

- Я не вмію керувати комбайном, - Андрій зляканий, наче привида побачив.

- Я вмію.

- Справді?

- Було діло в молодості. Дядько навчив. Думаю, я швидко згадаю, як це робиться. А про тебе скажу, що ти мій помічник, або учень.

- Я і є твій помічник, - бурмоче, насупивши світлі брови. - Але офісний.

- Так, тоді буде перекласифікація, - сміюсь. - Готуйся до поїздки.

Андрій йде, незадоволений. А я навпаки весь в очікувані втілити ідею у життя. Об’єднаю корисне з приємним. Відпочину від міста на природі і заодно спіймаю крадія, котрий безсоромно зливає солярку і кудись діває частину зерна.

Коли спіймаю, біда йому буде. Я не пробачаю такої нахабності.

- Вадиме Івановичу, до вас майстер, - лунає по гучномовцю голос секретарки.

- Нехай проходить, - відповідаю.

В двері стукають і заходить чоловік у спецодязі.

- Доброго дня, я лагодити кондиціонер, - говорить уривчасто.

- Ну нарешті, - роздратовано зітхаю. - Лагодь вже. Ще трішки і я зварюсь.

Дев'ятий поверх і обідішнє сонце напекло будівлю до максимальної температури.

Через годину кондиціонер працює, але він мені вже не потрібен, бо завтра я буду зовсім у іншому місці.