Піщаний замок

Сонце висіло важкою розпеченою кулею. Море ревло, ковтаючи крики чайок і музику. 

“Ві-ідпу-усти-и…” – благала колонка, сиплячи піском із динаміка.

Повітря тремтіло. Пахло копченою скумбрією, водоростями і дешевим кремом від засмаги.

Андрій ліпив замок. Вологий пісок слухняно лягав між долонями, виростав у три невеликі башти. Краєм ока хлопець стежив за грою.

Олексій витягнув картку зі словом і кивнув. Зняв окуляри. Обережно поклав їх біля пом'ятої пачки печива. Ліг на живіт.

– О! – Макс сів рівніше. – Починається.

Олексій простягнув руки, загріб пальцями пісок і підніс до рота. Розкрив його. Зобразив ковток. Ще один. І ще.

– Черв'як! – вигукнула Соломія.

– Гусінь! – припустив Макс.

Олексій замотав головою.

– Личинка? – обережно спитала Оля.

Олексій підвівся на ліктях і обвів усіх благальним поглядом. Показав пальцями, ніби збирає щось дрібне. Знову ліг, загріб жменю й підніс її до рота.

– Стоп-стоп-стоп. – Макс стукнув себе по лобі. – Я зрозумів.

Олексій завмер. Очі загорілися.

– Це... – Макс підняв палець, витримав паузу. – Це реактивний двигун.

Оля хихикнула. Соломія зареготала. Волосся ковзнуло по засмаглій шиї й лягло на плечі. Андрій відвів погляд.

– Здаюся! – прогундосив Олексій. – Більше не можу.

– То що за слово? – Соломія нахилилась уперед.

Олексій взяв окуляри, протер їх об рушник. 

– Полуниця…

Усі засміялися. 

Олексій почервонів, одягнув окуляри, сів.

– Ну, я показував, як її збирають у Польщі. Там їде така низька машина… люди лежать на животі й руками…

– А чого ти рота відкривав? – спитала Оля.

– Тому що… Бо… – він замислився. – Я не знаю.

Андрій усміхнувся й продовжив ліпити замок. Башти ставали рівнішими, стіни – гладшими.

– Андрію! – гукнула Соломія. – Іди до нас!

Вона спиралася на лікоть і дивилася на нього з легкою усмішкою.

– Мені… – він ковтнув. – І тут нормально.

– Правильно. – кинув Макс – Не псуй людям настрій.

Соломія вдарила його кулачком у плече:

– Ідіот.

Він нахилився до неї й прошепотів щось на вухо. Дівчина дзвінко засміялася.

Рука Андрія здригнулася. Одна з веж осипалася по краю. Він підвівся. Обтрусив долоні від піску.

– Я купатися, – кинув коротко.

Ніхто не озирнувся.

Пляж був майже порожній. Лише їхня компанія і двоє чоловіків біля води. Проходячи повз них, Андрій почув:

– …спокуха, Тоха… нікуда вони не дінуться.

Товстий упіймав його погляд і ковтнув із пляшки. Андрій пішов далі.

Море зустріло його теплом. Він зайшов глибше й пірнув. Зелена товща зімкнулася над головою. Сіль щипала очі. На дні тремтіло світло.

Виринув. Жадібно втягнув повітря. Коли ступив на пісок, щось боляче штрикнуло в п’ятку. Він витяг гострий уламок. Замахнувся, щоб викинути, і зупинився. Кутик губ ледь сіпнувся.

Андрій блукав берегом, підбирав мушлі. Надбиті, тріснуті. Раптом серед піску блиснула одна. Ціла. Він затримав на ній погляд. Уявив на її шиї. Потім відштовхнув ногою і рушив далі.

***

Соломія дивилася на Андрія. Усміхнулася. Поглянула в бік. Усмішка згасла. Худий чоловік не зводив із неї очей.

– О'кей, – Макс потер долоні, обводячи компанію поглядом. – Олексій! Правда чи дія?

Той поправив окуляри й видихнув:

– Ну, нехай буде правда.

– Супер, – Макс нахилився вперед. – Питання просте. Тобі хтось подобається з цієї компанії?

– Ні.

І зиркнув на Олю.

Макс пирхнув.

– Ага. Вірю.

Олексій почервонів.

– Олю, твоя черга! – Макс клацнув пальцями. – Що обираєш?

– Правду.

– Що ж ви такі нудні? – Макс потер підборіддя. – Чому ти одна?

Оля смикнула рукав кофти.

– Бо коли любиш по-справжньому… потім довго болить…

Усі мовчали.

– Дякую. – Макс кивнув. – Соломіє, рятуй гру. Дія?

– Нє-є.

– Боїшся?

– Тебе?

Макс усміхнувся.

– Гаразд. Що для тебе найважливіше у партнері?

Соломія смикнула пасмо волосся. Розреготалася.

– Щоб не хропів!

Оля й Олексій пирхнули сміхом. 

– Глибоко. – Макс знизав плечима. – Я не виплив.

Він ударив себе кулаком у груди. 

– Макс! Правда чи дія?

– Дія! Дія! Дія! Здивуйте мене, смертні.

– Я! Я загадую! – підскочив Олексій. – Ти маєш зізнатися Соломії в коханні. Віршами.

Дівчина хмикнула.

– О, серйозно? – Макс звів брову. – Думаєш, я соромлюсь? 

Він повернувся до Соломії. Взяв її за руку. Вона засміялася, але пальців не висмикнула. Макс дивився їй просто в очі. Усмішка зникла.

– Я хочу разом з тобою старіти. Бачити зморшки на твоєму обличчі. І кожна з них, від сміху зі мною. Вдих і видих, поруч з тобою…

Тиша.

– Вау! – сказала Оля.

– Це було… – Олексій пошукав слово. – Гарно.

Макс дивився на Соломію. Вона мовчала. 

– Зрозуміла, – сказала нарешті. – Ти просто хочеш жити за мою пенсію.

Макс провів рукою по волоссю.

– Ех, розкусила, – хмикнув він. – Такий хороший план зіпсувала.

Дівчина штурхнула його в плече.

– Ну ти…

Зашарудів пісок. На рушники впали дві тіні. Соломія підняла голову.

– Прівєт, молодєж. Можна до вас?

Товстий, почухав груди. Під пальцями синіло тату. Відбиток дитячої стопи й дата. 

За його спиною стояв худий. Замість лівої руки — обрубок. Він роздивлявся Соломію. Вона обійняла себе за плечі.

Макс усміхнувся.

– Ні, мужики. Ми тут самі. Без образ.

– Та шо ти, – сказав Товстий. – Ми ж просто познакомиться, пообщаться.

Оля підняла підборіддя.

– Не треба. Йдіть.

Однорукий зробив крок вперед. Олексій піднявся. Перегородив йому дорогу.

– Спокійно…

Однорукий ударив. Олексій звалився у пісок. Соломія зойкнула.