Розділ 8

Першим ділом я біжу у лікарню. Дідусь вже при свідомості і втомлено посміхається, коли бачить мене. Його бліде обличчя викликає хвилювання.

-         Дідусю я привезла тобі ліки, - присідаю на край ліжка і беру його за руку, міцно стискаю.

-         Я вже тебе втомив своїми хворобами, - промовляє не весело. – Якби помер, мала б спокій.

-         Не кажи такого, - ричу на нього. Іноді такі його слова сильно дратують. Він вважає себе тягарем. – Ти у мене єдина рідна людина.

-         У тебе ще є чоловік, - нагадує, наче я забула. Так, Саша і він для мене найдорожчі. – Він сьогодні був зранку. Потім пішов на роботу. Хороший хлопчина, турботливий.

-         Я знаю, - а в середині совість поїдає за зрадливий поцілунок. Та ще й з рідним братом. Як я могла допустити таке?

Той до речі теж хотів зайти до лікарні, та я сказала, що його не пустять. Збрехала авжеж, просто не хотіла, щоб він йшов зі мною.

-         Я піду переодягнусь і відразу до тебе прийду.

Піднімаюсь з ліжка і оглядаю палату. Крім дідуся більше нікого немає і це добре. Ніхто не буде йому мішати.

-         Не спіши, я нікуди не дінусь, - посміхається дід.

Я знаходжу ще лікаря, віддаю інсулін і цікавлюсь дідовими справами. Лікар запевняє, що все буде гаразд і я лише зараз видихаю з полегшенням. Декілька днів і його можна забирати додому.

На дворі мене досі чекає весь в грязюці автомобіль. Говорила Денису їхати додому, та він настирливо залишився, щоб забрати мене. З неохотою сідаю у середину, лише на мить зиркнувши на чоловіка.

-         Усе гаразд? – запитує.

Він справді цікавиться здоров’ям діда і в цю хвилину я здаюся занадто сурова до нього. Трохи м'ягчаю і дозволяю собі повернутись в його сторону. Зустрічаюсь з уважним поглядом Дениса.

-         Так. Йому вже краще, - намагаюсь говорити спокійним голосом.

-         От і добре.

Більше він не говорить нічого і я мовчу. Вчорашній поцілунок ніяк не виходить з голови. Совість з дивним трепетним відчуттям тісно перемішуються і ще довго не відпускають.

В дома мене зустрічає Саша. Кидаюсь до нього в обійми і він пристрасно цілує наче ми не бачились місяць. Не соромиться при всіх, хоча зазвичай він не проявляє ніжності перед чужими очима.

-         Чого ви це так довго? – свекруха, як завжди прискіпливо прищурює очі і підозріло нас розглядує. – Денисе, ти весь у бруді.

Саша відсторонюється від мене, але з обіймів не випускає. Оглядає брата так само, як і його мати.

-         В вашу довбану Піщанку неможливо заїхати, - незадоволено бубнить Денис, пробігається очима по мені і Саші.

-         У цій Піщанці ти виріс і тут живуть твої рідні, - свекруха обурена словами старшого сина, але той не звертає на неї увагу, а йде геть, залишаючи слова матері без відповіді. – Ти бач який став городський і важний.

Вона качає головою і складає на грудях руки. Вона виглядає так наче її образили.

-         А ти чому в дома? - привертаю увагу свого чоловіка і намагаюсь не реагувати на присутність свекрухи, котра крутиться поруч. Заглядаю йому в очі, тулюсь до теплих грудей.

-         Та ж сама причина, що й у вас. Дорога розкисла, гружені ми не пройдемо, прийдеться почекати поки підсохне.

-         Із цією дорогою треба щось робити, так не може продовжуватись, - вмішується в нашу розмову свекруха.

-         Так, але де наш мер хоче витрачати дорогоцінний пісок на дорогу. Появився добрий замовник і він не втратить тої можливості, - Саша відпускає мене і без його обіймів стає холодно. Все, його увага втрачена.

-         Піду переодягнусь, - сповіщаю йому.

Свекруха незадоволено міряє мене очима. На її думку сукня занадто яскрава, занадто жіночна і взагалі потрібно заборонити мені одягатись у все красиве і те, що привертає увагу. Мені її думка не цікава, тому на показовий погляд не реагую, розвертаюсь і йду геть.

Встигаю прийняти душ і переодягнутись, коли Саша наговорившись з матір’ю, заходить у кімнату. Вигляд у нього задоволений, на обличчі грає радісна посмішка.

-         Я скучив. Ніч без тебе просто жахлива, - він підходить впритул, обіймає, цілує. – Більше не залишай мене самого.

-         Обіцяю, не залишу, - заглядаю в ясні очі, вдихаю такий рідний запах свого чоловіка.

Ми цілуємось. Саша жадібно притискає мене до свого тіла, його збудженість росте з кожною секундою.

-         Я обіцяла повернутись в лікарню, - неохоче відриваюсь від його гарячих губ.

-         Трошки часу для нас обох, - звабливо мурличе. – Потім підемо разом. Я дуже скучив. Хочу тебе прямо зараз.

-         Ти що? В хаті повна хата людей, - досить в’яло заперечую. Тіло відкликаються на його ласки і самій майже байдуже, якщо хтось може почути.

-         Хай не слухають і не турбують нас, - по хижацьких посміхається.

Не встигаю опам’ятатись, як ми вже на ліжку. Саша нависає зверху, роздивляється моє обличчя з блиском в очах.

-         Кохаю тебе, - скільки ніжності в його голосі, не передати.

На долю секунди з’являється думка розповісти про зрадливий поцілунок, та я її відкидаю. Може пізніше, колись. Він нічого не означає, тому не важливий. І руйнувати таку чудову мить не хочеться.

-         Я теж тебе кохаю.

Говорю правду. Хоч в нас не завжди все складається, як хочеться, та я не шкодую, що вийшла за нього заміж.

Він знову нахиляється і вривається в мої губи, наче вперше в житті. Я повністю віддаюсь відчуттям і поринаю у вир наповнений ласкою і пристрасті.

-         Дочко, дай мені щось таке, щоб мене нічого не боліло, - баба Надя, як завжди в своєму репертуарі. Вона досі має надію, що є така пігулка, що лікує від усього і від старості теж.

Іду до стелажу і дістаю упаковку знеболюючого, котрі баба Надя постійно купує. Стара заглядає крізь віконечко, прищурює свої маленькі очі, кривить пропороте глибокими зморшками обличчя.

-         Вони мені вже не допомагають, - жаліється.