Розділ 7

Весь ранок я намагаюсь ігнорувати Дениса, як можу. Тримаюсь від нього на пристойній відстані, не дивлюсь в його сторону і майже не говорю. Коли ми під’їжджаємо до його офісу, я байдужим поглядом оглядаю скляне двоповерхове приміщення.

-         Я швидко, - говорить коротко і виходить з машини.

Денис теж веде себе холодно і відсторонено, наче це я вчора була винна. Через це я злюсь на нього ще гірше.

Поруч з будівлею припарковані декілька здоровенних фур. Широкоплечі бородаті чоловіки стоять купкою і щось активно обговорюють. Денис підходить ближче і вони весело його вітають. Я уважно спостерігаю, як він з ними спілкується, і намагаюсь уявити у числі цих далекобійників. Колись він був одним із них, та тепер є співвласником логістичної компанії. Потрібно було важко працювати, щоб добитись таких результатів. Він не просто так рідко приїжджав додому в гості, у нього на це просто не було часу. Кожну вільну хвилинку він посвячував роботі. І як би я зараз на нього не злилась, та його працелюбність варта похвали.

Денис зникає за скляними дверима і я чекаю його добрих пів години. В аптеці я вже побувала то ж ми відразу вирушаємо у дорогу. Хочеться швидше додому, провідати дідуся, міцно обійняти Сашу і забути вчорашній вечір.

Весь шлях ми їдемо мовчки. Я розглядаю краєвид за вікном, Денис сковано стискає кермо і не відводить очей від дороги. Сонце у небі обіцяє гарний день і я маю надію, що долину ми проскочимо без перешкод.

Та не так сталося, як гадалося. Крім нас вчора напевне ще не один сміливець намагався вирватись у світ і дорога перерита вздовж і поперек. Болото желеподібною масою тримає різну форму і запрошує нас в атракціон пригод.

Денис зупиняє машину і певний час просто сидить нерухомо з кам’яним виразом обличчя. Я починаю хвилюватись, що він може зараз передумати і повернути назад. В такому випадку мені прийдеться йти пішки добрих вісім кілометрів і втратити багато часу. Та ми можемо застрягнути і машиною. Навіть не знаю, як краще.

Денис вирішує швидко. Перемикає передачу, міцно стискає пальцями кермо, аж шкіра біліє. Обличчя рішуче, погляд жорсткий. Від передчуття нелегкого шляху хапаюсь за ручку дверцят і край крісла. Несвідомо затамовую подих.

Ревіння мотору і автомобіль зривається з місця. Нас кидає у різні сторони, колеса вибуксовують у в’язкому болоті, шматки бруду заліплюють скло з усіх сторін. Я майже впевнена, що білого кольору на машині вже не видно. Декілька раз різко стукаюсь головою об край дверцят, та нічого не говорю. Сиджу тихо і надіюсь, що Денис витягне нас з халепи, котра називається дорога.

Дуже повільно, але ми просуваємось вперед і в мене починає визрівати надія, що все буде добре. І тут стаємо на місці. Мотор реве, колеса крутяться з несамовитою швидкістю, але в перед не рухаємось ні на сантиметр.

-         Все приїхали, - виносить вердикт Денис і відкидається на спинці.

Він моментально розслабляється і відпускає кермо.

-         Може зможеш вирулити назад і повернутись, - вперше за сьогодні сама до нього звертаюсь.

Денис хмикає і коситься в мою сторону.

-         Тепер ні вперед ні назад. Бджілко, із цього болота без сторонньої допомоги не вибратись.

Я приречено зітхаю і оглядаюсь навколо. Залишилось десяток метрів і далі ми могли вільно їхати у перед.

-         Але потрібно ж щось робити, - не відстаю він нього. – Не будемо просто сидіти.

-         Чому ні. Посидимо. Поспілкуємось, - Денис розстібує ремінь безпеки і вмощується зручніше. На його обличчі лінива посмішка. – Обговоримо вчорашній поцілунок.

-         Це було не правильно і не чесно, - різко випалюю, відчуваючи, як щоки мої червоніють.

-         Нечесно по відношенню до кого? До Саші чи до тебе? Не повірю, що ти не могла припустити, що я таке можу зробити.

-         Не перекладай на мене провину.

-         І не збираюсь. Просто кожного разу, коли ти поруч я не можу відвести від тебе очей. Не віриться що маленька і смішна бджілка перетворилась у красиву жінку.

Задихаюсь від його нахабності.

-         Виходить все що тобі подобається, ти бажаєш отримати незважаючи ні на що.

-         Ні. Це щось більше. Ти не виходиш з моїх думок. Лише через тебе я досі гостюю у своїх батьків. Завжди відкладаю від’їзд, щоб довше побути поруч. Хай це і не чесно по відношенню до брата, але нічого з собою не можу вдіяти.

Палкі слова так легко вилітають з його рота. А я не можу повірити в почуте. Колись давно я би танула від таких слів, та зараз вони викликають лише несприйняття.

-         Навіщо ти це мені говориш? Я не хочу знати.

-         Але ж тобі сподобалось проводити зі мною час, - з надією промовляє Денис.

-         Як з братом свого чоловіка. Як з родичем, - намагаюсь до нього достукатись. –  Я думала ми спілкуємось як друзі. А ти таке витворяєш. Я кохаю Сашу. Прошу не колоти мною, не псуй життя.

Я дивлюсь на нього благаючим поглядом, а він прискіпливо вивчає мене. Потім відвертається і відчиняє дверцята.

-         Перелазь на моє місце, - стомлено промовляє. – Спробую підштовхнути.

-         Я ніколи не сиділа за кермом, - схвильовано говорю.

-         Все колись буває вперше.

Він виходить з машини і його світлі кросівки вмить тонуть у болоті. Починаю потихеньку пересуватись на водійське сидіння. Притримую поділ сукні, коли перелажу через коробку передач. Відчуваю на собі уважний погляд Дениса. Він мовчки спостерігає з похмурим виразом обличчя. Переді мною кермо, в низу три педалі і різні важелі. Що з усім цим робити уявлення не маю. Починаю сильно хвилюватись.

Денис хилиться до мене, на автоматі втискаюся спиною в крісло. Він настільки близько, що я можу розгледіти дрібненькі зморшки навколо очей, різкий аромат його парфумів врізається у ніздрі.

-         Натисни на оцю педаль, - погляд суровий, голос без емоційний. Намагаюсь виконати, що він каже. – Тримай, не відпускай.

Перехиляється через мене і перемикає передачі. Він ненавмисне торкається мене і в пам’яті спливає вчорашній поцілунок. Картаю себе за слабкість.