Розділ 5

Вбігаю в відкриту хату, за мною ледь встигає Саша. Дідусь лежить у своїй кімнаті, очі закриті, весь блідий. Мене охоплює паніка. Невже він помирає? Цього не переживу.

-         Дідусю, що з тобою? - присідаю поруч з ліжком і міцно стискаю його холодну руку.

-         У нього піднявся цукор, - чую поруч голос тьоті Стасі. – А інсуліну у нього не має.

Я відразу навіть її не помітила. Вона стоїть схилена біля столу, що поруч з вікном і щось шукає у коробці, наповненій таблетками.

-         Як не має? – різко піднімаюсь на ноги, дивлюсь на повненьку жінку років п’ятдесяти, одягнену у домашній халат. – Я ж недавно купувала, ще й з запасом. З аптеки забрала останнє.

Стася залишає в спокої коробку і підносить на мене спокійний погляд.

-         Не знаю де ділись ліки, але я все перерила. Нічого, - розводить вона руками. – Я збігала до сестри, у її свекрухи був діабет і зосталось пару доз. Я йому вколола, але потрібно везти до лікарні. Зараз під’їде мій зять, потрібно буде занести твого дідуся. Навряд чи він зможе сам іти.

-         Дякую. Не знаю, щоб без вас робила, - вимовляю тремтячими губами і знову клякаю біля ліжка.

Я заздрю її спокійності. Колись вона працювала медсестрою в реанімації, коли ще наша лікарня робила повноцінно. Зараз там майже нічого не залишилось. Декілька палат, в котрі ложать усіх хто захворіє. Лікарів теж залишились одиниці. 

Тремтячими руками торкаюсь дідового чола. Проводжу пальцями по глибоких зморшках, утворених від великої кількості років. Він вже старий і рано чи пізно покине цей світ і мене. Та ця думка сильно лякає, адже він єдина рідна мені людина.

В голові крутяться сумніви. Як так сталось, що ліків немає. Лише тиждень назад я принесла йому останній запас з аптеки. Знала, що можуть бути проблеми з доставкою нової партії через дорогу.

Скоро приїжджає зять Стасі, навіть не пам’ятаю його імені, і ми усі разом заносимо дідуся в машину. Він легкий мов пір’їнка.

-         Я теж поїду, - збираюсь сісти поруч з дідом, та тьотя Стася мене зупиняє, схопивши за руку.

-         Майя, йому потрібен інсулін. Треба, щоб ти їхала у місто. У нашій Піщанці запасів вже не має.

Її гострий погляд говорить, що ця задача на моїх плечах. Що ж робити? Де взяти машину? Потрібно когось шукати, просити. Сьогодні неділя, навряд чи знайдеться водій, котрий не хильнув хоча б пива.

-         Я щось придумаю, - впевнено відповідаю, та сама уявлення не маю куди йти.

Машина від’їжджає, а я залишаюсь сама на подвір’ї. Чиясь рука на моєму плечі змушує здригнутись від несподіванки. Розвертаюсь і бачу Сашу. Я геть за нього забула. Кидаюсь в його обійми, схлипую. Відчай душить горло, страх за життя дідуся заважає тверезо думати.

-         Що робити?

-         Я подзвоню до Дениса, - пропонує чоловік.

-         Чим він допоможе? Він напевно вже у Макса розважається, - бубню жалісно.

Та Саша мене не слухає. Відпускає з обіймів і іде у дім, шукаючи у телефоні потрібний контакт.

Я охоплюю себе руками і присідаю на дерев’яну лавочку, що вкопана поруч з будинком. Дідусь сам її майстрував, я це пам’ятаю. Стає холодно від подуву вітру, сонце більше не тішить своїм теплом, а солодкий аромат бузку, що росте пишним кущем поруч, вже не здається таким приємним.

Раптом біля хвіртки помічаю  фігуру. Худий мов тріска, з лисиною на голові, під шию теплий в’язаний светр, мій дядько Іван здається непримітною тіню. Він повільно заходить на подвір’я, до грудей притиснута грубезна у темній обкладинці книга.

-         Де це ви були, коли ваш батько помирав? – підскакую з місця і роблю декілька кроків в його сторону.

Я починаю злитись на нього. Слизька і гидка людина.

-         Я що йому нянька, постійно пильнувати, - тонким голосом відповідає, задирає свого гострого мов дзьоб носа. – У мене є свої справи.

-         Як так вийшло, що у дідуся зникли ліки? - прищурюю на нього очі. Новиною про хворого діда він не дивується.

-         Звідки я знаю. Старий пам’яті взагалі позбувся. Може загубив, або викинув, - дядько мотає головою і швидко проходить повз мене, наче можу його заразити.

-         А може це ви постарались, - кидаю звинувачення у спину і той завмирає. Я настільки сердита, що не можу контролювати свої слова. – Викинули ліки, щоб дідусь скоріше помер. Хочете позбутися власника будинку, щоб ніхто вам більше не заважав молитись вашим богам.

Весь напружений, він розвертається до мене. Очі широко розкриті, шок читається на обличчі. Навряд чи він причетний, для цього потрібно мати характер, стержень, якого він не має. Шкодую про сказане, але вже пізно.

-         Як ти можеш таке говорити, звинувачувати мене. Ти гидке дівчисько, - він міряє мене гидливим поглядом. – Це ти несеш в наш дім зло і нечисть. Глянь, на що ти схожа, у що одягнута. Блудниця. Грішниця. Горіти тобі в вогні за твої гріхи.

Я шоковано дивлюсь на свого родича. Невже такі люди ще бувають? Злість миттю зникає, тепер я відчуваю до нього лише жаль. Він хворий головою і духом. Ось чому я не змогла залишитись з ним під одним дахом.

Він розвертається йти, натикається в дверях на здивованого Сашу, та швидко зникає у будинку.

-         Що це він тобі таке говорив? – чоловік підходить до мене, заглядає в очі. – Він назвав тебе блудницею?

-         Не зважай. Це дивна людина, - відмахуюсь рукою, не хочу говорити про дядька.

Нашу розмову перебиває тихий гуркіт мотору і біля воріт різко гальмуючи, зупиняється білий автомобіль Дениса.

-         Так швидко, - бубнить Саша і іде на зустріч брату, я слідую за ним.

Денис виходить з машини. Одягнений у білу сорочку з короткими рукавами, волосся акуратно зачесане, гладко вибритий, він виглядає досить елегантно. Без сорому міряю його поглядом. Цікаво, м’язи на руках накачались від того, що він роками був далекобійником і мав діло з масивними машинами, чи наслідок спортзалу? Я не про те зараз думаю.