Розділ 3

До дідуся я переїхала жити в шість років. У житі так сталось, що батька я не знала, а моя мама померла від раку, коли я пішла у перший клас. Пам’ятаю, що маленькою я з мамою жили у великому місті, в однокімнатній квартирі. Вона ходила на роботу, я у садок. Та якоїсь миті мама захворіла і за короткий час її не стало.

Дідусь відбив мене у соціальних служб і забрав до себе. В той час він проживав один і всю свою любов і увагу приділив улюбленій внучці. Він купував все, що я забажаю і проводив зі мною багато часу. Напевно так він намагався замінити батьків, щоб я не відчувала себе нещасною і одинокою. І це спрацювало.

Не змащені петлі на дверях скрипять, я заходжу у темний коридор. Спиною відчуваю близьку присутність Дениса. Він наче навмисне ледь не торкається мене, від чого лише сильніше напружуюсь. З вітальні просочується жовте світло і я майже впевнена, що дідусь зараз сидить у своєму улюбленому м’якому кріслі і за щораз перемикає пультом канали в телевізорі. За таким заняттям він може проводити години поки не надибає щось цікаве для себе.

Та цього разу я застаю його за книгою, це друга улюблена справа дідуся. Сива голова опущена, на носі здоровенні круглі окуляри. Ноги окутані вовняним полосатим пледом, він завжди замерзає, навіть літом.

Поглядом обводжу невелику кімнату, обложену старими затертими меблями. На тумбочці здоровий квадратний телевізор, під стіною шафа з різними сувенірами, дрібничками, котрі я купувала дідусеві у подарунок і порцеляновими чашками, вони йому дістались ще від батьків.

Я торкаюсь його ліктя і він здригається, наче прокинувся від сну, різко підносить голову.

-         Майя, яка несподіванка, - збентеження на зморшкуватому обличчі переростає у радісну посмішку.

Він відкладає книгу на старенький столик і знімає окуляри. На мою думку він виглядає стомленим і схудлим.

-         Привіт, дідусю. Вирішила заскочити на хвилинку, - посміхаюсь у відповідь.

-         І з ким це ти завітала? Зі своїм чоловіком? Давно я його вже не бачив. Ну все, залишитесь, поп’ємо чаю.

-         Ні дідусю, це не Саша, - ніяково відповідаю і відходжу у бік, показую незваного гостя.

Денис підходить ближче. Його задоволений вираз обличчя підказує мені, що дідусева помилка його веселить. Авжеж, чоловік. Колись в школі я мріяла, щоб він хоч подивився на мене як на дівчину, хоч і розуміла, що замала для нього. Зараз єдине моє бажання, щоб він скоріше поїхав у своє велике місто і знову забув про нас ще на десять років.

-         Доброго вечора, я Денис, Саші брат, - він нахиляється до дідуся і простягає руку.

І чого він приперся за мною? Невже йому справді тут буде цікаво? Сумніваюсь.

Мій дід прищурюється, оглядає незнайомого чоловіка і нарешті потискає долоню.

-         А ви досить схожі, - виносить вердикт і розглядає гостя потускнілими очима. – Тільки твій брат якийсь щупленький, маленький, а ти рослий видний. Напевно усі дівчата твої.

Дідусь хилиться до Дениса, чекає відповіді. А той сміється невиразно і фальшиво.

-         Скільки б не було, та тої єдиної ще не знайшов, - прибідняється чоловік, а я зціплюю зуби, щоб не ляпнути чогось зайвого.

От нахаба. Може отримати яку захоче, а він ще перебирає. Особливу шукає.

-         І правильно, не спіши женитись. Краще пізніше, але з тією, котра на сто процентів твоя, - радить дідусь серйозним тоном. – Ось моя внучка вискочила заміж рано і застрягла у цій глушині. Я б хотів, щоб вона вибилась в люди, здобула професію.

Ну ось, починаються розмови не в те русло.

-         Дідусю, може тобі приготувати чогось, чи прибрати, - підходжу і торкаюсь його руки.

-         Ні, дочко, нічого не треба, - заперечує старий і поволі піднімається з місця. – Іван все зробить. Краще підемо почаюємо, поспілкуємось.

-         Дядько Іван є в дома? – насторожено запитую, мимоволі знову оглядаюсь навколо.

Відчуваю на собі зацікавлений погляд Дениса, та ігнорую його.

-         Він у своїй кімнаті, як завжди. У нього час молитви, - дідусь говорить про свого сина легко і без звинувачень.

А ось я так не можу.

У двох з дідусем ми жили років дев’ять і нам було добре і спокійно. Поки до нас не переїхав жити дядько Іван, молодший син дідуся. Його покинула дружина і він не мав куди дітись, тому і повернувся до батьківської домівки. Уявлення не маю де він жив раніше, та за весь час ні разу не приїжджав у гості. Та одного літнього дня заявився з чемоданом і поставив нас перед фактом, що він проживатиме тут. Батько сина прийняв. І тоді я зрозуміла, що дядько Іван не проста людина. Досить того, що у нього характер не терплячий, мене почав повчати, то ще виявилось, що він вступив у якусь секту і постійно носився з дивними книгами. Часто ходив по місту і вмовляв людей приєднатись до нього. Мені було соромно, що мала такого родича, та подіяти нічого не могла.

З часом він почав контролювати наші життя. Вчив дідуся, що їсти а що ні. Мене нарікав за мій одяг і за моїх друзів. Все ходив з книгою і тикав пальцем, що ось так треба робити, як там пише. Здогадуюсь, що саме через це і покинула його дружина.

Через нього дім став неприємним місцем і я все частіше проводила час з Сашою, залишалась вечорами у нього. Так ми і зблизились. Можна сказати завдяки дядькові Івану, мій чоловік зараз Саша.

Ми ідемо на кухню. Невелике приміщення ледь вміщує нас трьох, та це не страшно. Дідусь з Денисом швидко знаходять спільну мову, а я лише дивуюсь цьому. Не думала, що старший брат мого чоловіка може так легко спілкуватись зі старими людьми. Спостерігаю за ними зі сторони і посміхаюсь.

Поки ми чаюємо за вікном починає гриміти, і яскраві промені блискавки мерехтять по шибках. Відхиляю вицвілу фіранку і вдивляюсь у ніч. Нічого не видно, та гучний гуркіт дощу чую досить добре крізь старі дерев’яні рами.

-         Я чув по радіо, зливи передають на цілий тиждень, - активно сповіщає нам дідусь, сьорбаючи з чашки гарячий напій.