Розділ 2

Ненавиджу, коли він мене так називає. А все почалось ще в школі. Коли мені було років десь дванадцять, дідусь подарував на день народження полосату шапку з шарфом чорно-білого кольору. В той час ми почали тісно дружити з Сашою і він постійно запрошував мене до себе додому. Ми навчались в одному класі і завжди робили уроки разом. Побачивши мене у тій шапці, Денис розсміявся і прозвав бджілкою Майєю. Він був красенем випускником, мав багато друзів і усі дівчата нашої школи зітхали за ним. Мене тоді це теж не оминуло, ради нього я почала гостювати у них в дома і спілкуватись з молодшим братом. Та Денис дивився на мене, як на малу букашку, насміхався з моїх косичок, а коли появилась та зловісна шапка дав кличку, яка прилипла на роки.

Приблизно через пів року Денис посварився зі своєю дівчиною і поїхав у велике місто. Він залишив нашу Піщанку і зник з мого життя. Лише дурне прізвисько нагадувало про хлопця, котрий сильно мені подобався, та він розтоптав почуття насмішкою. Залишилась лише образа. З часом я звикла до бджілки Майї і перестала звертати увагу, коли мене так кликали.

Зараз мене так ніхто не називає. Лише з появою Дениса у рідному домі, мої вуха знову почули давнє прізвисько.

Ми підходимо до кроссовера білого кольору, невідомої мені марки. Машина нова і не дешева, такі у нас рідкість. Люди з невеликими статками, деякі взагалі не можуть дозволити собі транспорт. Для Дениса це не проблема. На скільки я знаю, він добре розкрутився у великому місті і має власну фірму. Мій свекор завжди згадує його з гордістю і показує як приклад двом молодшим своїм дітям. Вважаю, що не правильно рівняти всіх під одного. Кожен має свою вдачу і характер.

В салоні приємно пахне ароматизатором повітря і новизною. Я ще не їздила на цій машині і тому зацікавлено оглядаюсь, пристібаючись ременем.

-         Подобається? - запитує Денис, спостерігаючи за мною зацікавленим поглядом.

-         Так собі, бачила і краще, - навмисне знецінюю його власність і скоріш за все велику гордість. Дівчата ведуться на такі речі.

Гучний веселий сміх змушує глянути на чоловіка. Він вважає мене кумедною і незрілою, як тоді у школі.

-         Ти перша, хто не вихваляє мою машину, - кидає на мене погляд Денис і заводить мотор, перемикає передачі.

-         Це ж всього засіб пересування, головне, щоб їхала. Так, дорога, шикарна, але щоб молитись на неї, - качаю головою і усвідомлюю, що зараз говорю ніби стара бабця, яка знецінює усе нове і сучасне.

Байдуже. Яка різниця, що буде думати про мене Денис? Все одно він ніколи серйозно мене не сприймав. Раніше я переживала, страждала, та потім зрозуміла, що він того не вартий. Саша, ось чоловік, якого треба любити.

Я ігнорую ще один, вже прискіпливий погляд. Просто дивлюся у вікно. І навіть коли Денис набирає занадто різко швидкість, чую, як мотор реве від сильного натискання газу, ніяк не реагую і навіть не повертаюсь в його сторону. Теж мені хвалько. Намагається вразити.

Вулиця з п’ятиповерхівок закінчується, далі чередуються приватні будинки з земельними ділянками. Центр містечка швидко залишився позаду. Нашу Піщанку можна обійти пішки за короткий проміжок часу, на стільки місто компактне і невелике.

На наступному повороті помічаю, що ми звертаємо не туди і лише тепер кидаю в Дениса здивований погляд.

-         Дім в іншій стороні, - нагадую, коли він ніяк на мене не реагує.

-         Не хвилюйся, - заспокоює і дарує ліниву посмішку. - На декілька хвилин заїдемо до Макса. Я маю забрати у нього запчастину до машини.

Макс його однокласник і нещодавно відкрив власну авто-майстерню. Із старим транспортом, що постійно ламається тут проблем не має, тому він постійно завалений роботою. Навіть зараз, коли день хилиться до вечора, на його подвір’ї стоїть декілька автомобілів, а одна загнана у середину і розібрана.

Денис виходить з машини, я залишаюсь на місці. З Максом ми погано знайомі і майже з ним не перетинаємось. Він одружений і має двоє дітей, живе з батьками. Його мама часто приходить до мене в аптеку за ліками від серця і тиску.

На зустріч Денису виходить здоровенний чоловік у синьому комбінезоні і в мастилі по лікті. На перемазаному обличчі з’являється посмішка. Вони вітаються не торкаючись руками і починають активну розмову. Я не чую жодного слова, та декілька зацікавлених поглядів Макса в мою сторону, заставляють напружити слух. Денис оглядається і мені дуже кортить почути про що вони говорять. Та пізно виходити.

Потім чоловіки зникають за дверима майстерні-гаража, а мені нічого не залишається, як чекати. З нудьги оглядаюсь навколо. Просторе подвір’я закладене шинами, різними запчастинами, в одному місці навіть половина старої машини. Все це псує враження і здається наче знаходимось на металобрухті. На фоні усього цього невелика хатина, що стоїть трохи подалі від гаража, виглядає непримітною і чужорідною.

Набридає сидіти в машині і я виходжу на вулицю. Сонце ховається за горизонт і очі самі тягнуться на захід, бажаючи естетичної насолоди. Спираюсь на гарячий метал, нагрітий за цілий день, підставляю останнім променям обличчя, від насолоди прижмурююсь і посміхаюсь. Обожнюю такі моменти.

Мою увагу привертають дитячі голоси. Повертаюсь на звук і бачу двох дітлахів, котрі біжать в сторону будинку і активно щось між собою обговорюють.

-         Добрий вечір, - кидає на мене байдужий погляд старший хлопець і вони швидко проходять повз. Ці діти звиклі до чужинців у своєму дворі.

-         Ей, ви чого такі обмащені? Знову футбола ганяли? – строгий голос Макса лунає зі сторони майстерні. – Зараз получите прочуханки від мами.

Хлопці весело сміються і біжать у будинок. Погрозливі слова батька вони не сприймають серйозно. Скоріш за все нічого такого не буде і дружина дітей не сваритиме.

Оглядаюсь у інший бік. Макс з Денисом ідуть в сторону машини, тихо розмовляючи. Побачивши мене Макс замовкає, відверто розглядує з ніг до голови.

-         Привіт, - вітається і я киваю йому у відповідь. Від його погляду не зручно, він наче оцінює. Ми не перетинались досить давно, не впевнена, що він би мене упізнав. – А ти подорослішала, бджілка Майя.