Глава 16

Не зважаючи на поліпшення стосунків між нами та зникненням небезпеки у вигляді аборигена, кожен новий день на острові давався все важче. Голод. Він переслідував нас навіть уві сні. Я сподівалася, що організм з часом звикне до обмеженого харчування, але минув другий тиждень, а замість адаптації з’явилися нові проблеми. 

В мене порушився менструальний цикл. Критичні дні так і не настали, хоча раніше по них можна було звіряти годинник. Якщо чесно, це не так вже і погано, адже я не змушена переживати нові незручності, ще й в присутності Маркова, але сам факт такого збою мене насторожував. Окрім того, ми почали страждати на постійний головний біль. Інколи він ставав просто нестерпним. Кожен рух давався з зусиллями. Те, що раніше було дрібницями, тепер стало справжнім випробуванням. Узяти хоча б збирання дров. Тепер у нас було два багаття — сигнальне та побутове. Слідкували ми за ними разом. І якщо ще тиждень тому я могла й сама наносити хмизу на цілий день, то тепер навіть за допомогою Давида це перетворювалося на катування. Кілька гілочок — і мені вже важко. Додамо ще судоми в ногах, неприємну гіркоту в роті та відсутність нормального сну. Ось така романтика на райському острові.

Гівна, в прямому сенсі слова, підкидав і наш сусід. Орангутан, якого ми прозвали Рудим, поводився наче прибабаханий. Він більше не боявся нас і почав заходити в гості не тільки вночі, а й серед дня. То намагався вкрасти рятувальні жилети, то кидався по нас порожніми пляшками, а одного дня й взагалі перевершив сам себе — прийшов, наклав велику купу прямо в наметі Давида, й пішов, наче так і треба.

— Приб’ю цього покидька, — гарчав Марків, прибираючи кавелики. — Присягаюсь. 

Я нічого не відповіла. Так, мене теж бісив Рудий, але з ним, принаймні, було веселіше. Хоч якесь різноманіття у нескінченному плині часу.

Давид пішов мити руки в океані, а коли повернувся, його обличчя світилося від радості. 

— Ганно Миколаївно, — промовив, кидаючи біля моїх ніг порваного та брудного повітряного змія. — Що ви бачите перед собою?

— Сміття. 

— Ні, це скарб! Я виловив його із води. 

— Круто. Пограйся.

Марків закотив очі.

— Ти нічого не розумієш! Поглянь сюди, — показав мені котушку зі жмутом сплутаної волосіні.  — Це наша майбутня вудка для риболовлі.

Нарешті до мене дійшло.

— Нічого собі! Ти геній! Давай сюди, спробую розплутати!

— Буде тобі робота, щоб не нудилася, — посміхнувся. — Я б і сам розплутав, але в мене ж рука…

Насправді його рука чудово загоювалась. Я була приємно здивована, коли помітила, що рани затягнулися і стали заростати новою тканиною. Ні тобі нариву, ні інфекції. Марків мав чудовий імунітет, і це неабияк виручало його на острові. 

— Всім, чим тільки можна було, я перехворів у дитинстві, — пояснював він. — Тепер до мене ніяка зараза не липне.

Волосінь я розплутувала кілька годин. За відсутності інших розваг, це було настільки цікавою справою, наче я розгадую якусь головоломку. Навіть настрій поліпшився, правда, ненадовго. 

— Все готово! — з гордістю простягнула Давиду акуратний моточок. 

— А я якраз підготував вудилище, — то була довга бамбукова палиця. — Не вистачає тільки гачка, тому знімай сережку. 

— Мою сережку? — я торкнулася вуха. — Але… Мені ці сережки батьки подарували…

І хоч великої ювелірної цінності прикраса не мала, я була переконана, що вчиню геть негарно по відношенню до рідних. Все ж таки сережки — єдина річ на острові, яка пов’язувала мене з минулим та сім’єю. 

— Із сережки вийде хороший гачок. 

— Ні…

— Твої батьки були б раді, що їхній подарунок врятує тебе від голодної смерті. 

— Напевно, — зі сльозами на очах я зняла одну сережку та віддала її Давиду. 

— Гей, не плач, — він поклав руку мені на плече. — Все добре. Ну хочеш… Хочеш я пошукаю щось інше? Може вийде якось зробити гачок із консервної банки… чи…

— Все нормально, — відмахнулася я. — Бери. Це лише прикраса. 

Марків схилив голову. 

— Напевно тобі краще не дивитися, як я заточуватиму застібку об камінь.

— Маєш рацію. Я… піду пошукаю черв’яків для наживки. 

— Чудова думка!

Я залишила його на березі, а сама почалапала у ліс. Дорогою помітила на дереві Рудого.

— Що дивишся? — кину йому. — Ані пішов звідси!

А потім сіла, узялася за голову та заплакала від усього серця. Згадка про батьків надломила мене. Я уявила, як вони переживають мою відсутність. Може, вже навіть поховали мене… Останні роки ми дуже мало бачилися. Хоч і жили в одному місті, проте рідко навідували одне одного. Я приїжджала тільки на свята, дарувала якийсь непотріб та знову тікала. Була завантажена роботою, ставила її в пріоритет над усім іншими. Сприймала маму і тата як щось стале і постійне, те, що нікуди не зникне та завжди чекатиме мене. 

А що як ми дійсно більше ніколи не побачимося й останніми словами, почутими від доньки назавжди залишиться фраза: “Мені ніколи, треба працювати. Пізніше передзвоню!”...

Коли черговий наплив емоцій минув, я все ж таки збагнула, що дарма розпустила нюні. Давид мав рацію, сережки — лише прикраса. Мої батьки були б щасливі дізнатися, що їхній подарунок став у пригоді. Якщо я виживу та повернуся додому, то зможу надолужити втрачений час. Головне не здаватися.

Під шматком кори напівзогнилого дерева я знайшла м’ясистих черв’яків. В теорії їх можна було підсмажити та з’їсти самим. Я бачила випуск “Світу навиворіт”, де африканці їли їх навіть сирими — чистий білок. От тільки одна думка, що мені до рота потрапить ця гидота, викликала блювотний рефлекс. 

Назбирала пів консервної банки та повернулася на берег. 

— Ти якраз вчасно, — сказав Давид.

— Така наживка підійде? — показала йому свою здобич.

— Ммм… яка смакота. Якщо риба не захоче, то я сам доїм, — я так і не зрозуміла, то був жарт чи він казав серйозно. 

Наявність вудки розділила наше острівне життя на “до” та “після”. Риба біля узбережжя не була готова до підстави. Вона там роками плавала та вважала, що живе у повній безпеці, тому, побачивши соковитого черв’ячка, відразу хапала його. За лічені хвилини ми розжилися кількома солідними сибасами.