Глава 15

Я сильно хвилювалася. Тієї ночі могло трапитися що завгодно. Нас могли поранити, вбити, покалічити… Ми усвідомлювали, що програємо силами місцевому. Він тут або виріс, або з'їхати з глузду. Куди нам до нього? Ми не знаємо острова, не адаптувалися до умов, ми слабкі та перелякані. З іншого боку тягнути нікуди. Ефект неочікуваності — наш єдиний козир. 

Марків запропонував виліпити силует з піску та вкрити його листям, щоб здавалося, наче то я сплю біля багаття. Чужинець не має здогадатися про засідку. 

— Тобі не здається, що така деталізація зайва?  — запитала я, коли Давид став виліплювати груди з маленькими мушлями замість сосків. 

— Це для більшої правдоподібності.

— А це що? — ткнула пальцем у купу сухих водоростей між ніг тієї скульптури. — Волосся?

— Угу.

— Моя зона бікіні так не виглядає! Я робила лазерку, перед тим як вилетіти у відрядження. І єдина річ, яка не дратує мене у цьому засланні — так це зайве волосся на тілі. 

— Правда? — на його вустах заграла дурнувата посмішка. — Покажи.

Я показала середній палець.

— Так переконливо?

— Ні. А поки я не маю натурниці, то покладатимусь на свій політ фантазії. 

Коли ж Марків нарешті закінчив творити мистецтво, ми перевірили зброю, ще раз обговорили план дії.

— Треба маскування! — згадала я. — Інакше він тебе побачить.

— Точно.

Особливого вибору серед амуніції ми не мали, тому знову ж таки довелося використовувати листя. Я сплела із гнучкої лози каркас, одягнула його на Давида, а потім щільно напхала в нього гілок.

— Якась хатина на курячих ніжках, — розсміялась, оглянувши своє творіння. — Тобі хоч зручно? 

— Як сказати… Все свербить і колеться. А ще, здається, в мене по спині повзають комахи. 

— Принаймні в такому стані ти не заснеш, — знизала плечима. — Зажди, треба нанести завершальні штрихи. 

Я збігала до джерела, зачерпнула багнюки та повернулась до Маркова. 

— Бойовий розпис, — пояснила, наносячи йому на обличчя смердючу чорну глину. За час поки ми на острові, його щоки вкрилися щільною щетиною, і мені навіть сподобалося торкатись жорсткого колючого волосся. У мого колишнього хлопця на обличчі зовсім нічого не росло, хіба що пушок над верхньою губою, а мене завжди приваблювали чоловіки з легкою неголеністю.

Я не вперше ловила себе на думці, що знаходжу у Маркові ті чи інші риси, які мені подобаються. Мене це дещо лякало, я звикла сприймати його цілковитим поганцем, гівнюком та пройдисвітом. Так мені було комфортно. 

— Почуваюсь опудалом… 

— Головне, що так ти зливаєшся з природою, — я поглянула на небо — починало вечоріти. — Готовий? Треба заздалегідь зайняти позиції.

— Так, — кивнув.

— Покінчимо з цим. 

Я допомогла йому залізти на дерево. Маскувальний костюм дійсно вдався, адже варто було відійти на пару кроків — і Марків зникав із виду. 

— Удачі, — промовила, залишаючи його самого.

— Дякую. Ти теж будь обережною. 

Очікування ночі було нестерпним. Так сильно я хвилювалася хіба що перед початком місії на яхті. Хоча навіть там почувалася впевненіше. Міцно стиснула спис. Хоч Марків і заборонив вступати у бійку, я його не слухатимусь. Кинусь на допомогу, як тільки у цьому з’явиться потреба. Якщо його вб’ють, то я залишуся сам на сам з ворогом, а такі перспективи мене не влаштовували.

Стоп. Давид — теж мій ворог. Чи вже ні? Все стало геть заплутано…

Настала темрява. Я почала прислухатися до кожного шороху, сподіваючись і водночас боячись почути звуки боротьби. Не підведи, Маркове… 

І тут я знову відчула цей погляд. Зовсім не в тому місці, де ми очікували. Ворог виявився хитрішим за нас. Мені ще не доводилося бачити його настільки близько. Я відчувала його дихання, його тваринний сморід… Стиснула списа обома руками та зробила крок назустріч. 

— Твою на ліво! — розсміялася. — Ну привіт, сусіде!

То була не людина. Прямо навпроти менезвисав із гілки велитенського розміру рудий орангутан.

Я дивилася на нього, не кліпаючи. Вперше така екзотична тварина знаходилася настільки близько до мене, ще й не відділена стіною зоопарку. Його очі дійсно були схожі на людські, не дарма я переплутала це обличчя з чоловічим. А високий зріст вигаданого нами аборигена пояснювався тим, що орангутан не ходив по землі, а здебільшого пересувався деревами. 

Аж від серця відлягло.

— Аню! — закричав Марків. — Аню! Він пішов до тебе. Будь уважною, я вже біжу!

Я не встигла відповісти, бо побачила самого Давила, який нісся з джунглів, спотикаючись та плутаючись у власних ногах. Він був схожий на живий, матюкливий кущ, який озброївся та вирішив повстати проти людства. Я ледь не задихнулася від власного сміху. 

— Стій! — нарешті змогла вимовити, хапаючи ротом повітря. — Все добре!

— Але я бачив…

— Тихіше, — приклала долоню до його рота. — Не злякай нашого сусіда.

Кілька секунд Марків стояв нерухомо, а потім кивнув у знак того, що не буде здіймати галас.

— То це він? — здивувався.

— Ага. Зрештою в одному ми не помилилися. Він таки місцевий.

Орангутан почухав потилицю. Ми для нього були такою ж екзотикою, як і він для нас. Ще б пак. Дивні лисі мавпи, які чомусь живуть на землі, а не на дереві.

— Краще все одно триматися на відстані. Хтозна, що у нього на думці… 

А у нього на думці була ідея помітити територію. Він сперся ногами на гілку, випростався і, направивши на нас свій краник, обдав смердючим струменем сечі.

— Яка гидота! — Сміх закінчився. Мене ледь не вивернуло. — Фу!!!

Марків, відпльовуючись, пригрозив йому кулаком.

— Ану пішов звідси, пісюнковий злодіє!

Орангутан і без його погроз збирався йти. Він вже виконав усю заплановану на ніч роботу — налякав непроханих гостей та показав, хто на острові хазяїн. Розвернувся та граційно перестрибнув на інше дерево, показуючи, що ми йому вже не цікаві.