Глава 14

РОЗДІЛ 5. ГАННА

Рік тому

На противагу особистому життю, моя кар’єра йшла угору. Я багато вчилася, здобувала додаткову кваліфікацію, змінювала посади та отримувала підлеглих. Із простої патрульної, що днями дрімала від нудьги у машині, перетворилася на агентку карного розшуку. У мене були причини пишатися собою.

— Вікторе Романовичу! — вигукнула, проходячи у кабінет боса. — У мене є нові зачіпки по справі Маркова. 

Романович звів погляд до стелі. Втомлений, майже лисий, з постійними мішками під очима. Інколи мені здавалося, що він — це чоловічий аналог того, у кого я перетворюся через кілька років. Але найдивнішим було те, що мене така перспектива не лякала. 

— Ганно Миколаївно… Ви знову за своє? — заскиглив, як і щоразу при моєму згадуванні про викрадені коштовності.

— Я провела велику роботу. 

— Навіщо? 

— Як це навіщо? Хіба ми не хочемо повернути музейні експонати?

— Хочемо, звісно хочемо, — зітхнув він. — Але це не ваша справа. Довіртеся колегам, вони теж роблять усе можливе. 

— Та нічого вони не роблять! 

— Цибуляк! Якби ми не були так давно знайомі, то я б подумав, що ви маєте власні рахунки з Марковим. Ви просто зациклилася на ньому.

— У мене дійсно власні рахунки з ним. Він — перший та наразі єдиний злодій, якого мені не вдалося спіймати. А ще… — я припнула язика.

— Кажіть, якщо вже почали. 

— А ще він назвав мене жирною. 

— Прямо так вам і сказав? 

— Ні… але він двічі залишав кекси на місці злочину. То було насмішкою з мене.

— І це так сильно вас зачепило? Невже він — єдиний, хто шуткував про вашу вагу?

— Не єдиний…

— Ну то й забудьте. Подивіться на себе — зараз ви красуня! Яка різниця, що там думав якийсь пройдисвіт? Залиште цю справу, займайтеся тим, за що вам платять. У вашій кар’єрі ще не раз зустрінуться злочини, які заведуть у глухий кут. Ми не супергерої. Всіх спіймати неможливо. 

Можливо. Просто треба більше старатися. 

— Я зрозуміла, — здалася. — Можна йти?

Віктор Романович розвів руками. 

— Звісно, я вас і не викликав.

Я повернулася у свій кабінет на іншому кінці коридору. Нервово кинула файл з документами та стіл. Половина паперів розлетілася та впала на підлогу. У мене прямо біля ніг опинилося фото Давида Маркова, і я не стрималась, аби не наступити на його противну пику. 

Так, поліція — не супергерої. Але це не означає, що ми маємо закривати очі на зухвальство злочинців. Я його знайду. Присягаюся.

Наші дні

Я оглушила рибу та розрізала їй живіть заточеним шматком пластику. Більш дурного створіння мені ще доводилося зустрічати. Клюнула на Маркова. Вчепилася у нього зубами, через що й поплатилася життям. 

Чорт. Точно, як я. 

Поглянула у бік намету Давида. Ображений та нещасний. Бачте, його за пальчик вкусили! Та він і без того був травмований. Однією ранкою більше, однією менше. На його місці я б…

Я б так само образилася. 

Зціпила зуби. Прокручуючи у думках те, що відбулося, помила рибу у воді, нанизала її на дві палиці та зафіксувала над вогнищем. Кілька хвилин, і буде смакота. Мені б такої порції вистачило на цілий день, проте совість не дозволяла з’їсти все, як то кажуть, в одне рило. Треба ділитися, тим паче Марків заслужив.

Переборола свою гордість. Перевірила, чи нормально застібнута на мені сорочка, щоб зайвий раз не тригерити спраглого за цицьками чоловіка, й пішла перепрошувати за свою поведінку.

— Давиде, — промовила, зазираючи у його “будинок”. Щоб я так жила! І коли він встиг відбудувати таке помешкання? Там відчувався реальний затишок. Надійний гумовий дах. Тінь, яка була просто мрією у спеку. До всього Марків додумався змайструвати собі ліжко, викопати яму, що слугувала місцем для зберігання речей та навіть застелити підлогу пальмовим листям, наче килимом. Не вистачало тільки санвузла, але його він завбачливо переніс поглибше у джунглі. — Не зайнятий? 

— Зайнятий. 

— Але ж ти просто лежиш. 

— Я відпочиваю. Буду вдячний, якщо ти залишиш мою частину узбережжя.

— Ми його знову ділимо?

— Так. 

Я чула свої власні слова, і від цього зробилося ніяково. 

— Пробач, — вичавила з себе. — Будь ласка. Я вчинила егоїстично. Обіцяю більше ніколи не використовувати твої пальці у якості наживки. Укладімо мирову угоду.

— У мене точно зараження крові, сепсис та гангрена. Через жар почалися галюцинації. 

— Що?!

— Це сто відсотків галюни, бо ти б ніколи не запропонувала мирову. 

Скотиняка, я подумала йому дійсно стало гірше!

— То ти згоден чи ні? Визначайся вже, бо зараз риба згорить.

Він важко зітхнув. 

— А ти повибираєш кісточки? 

— Зовсім нахабнів?! — вигукнула я. А потім поглянула на його руку, яку вже двічі покалічила. Почуття провини узяло гору. — Повибираю. 

На його обличчі заграла самовдоволена посмішка.

— Ну тоді добре. 

— Ходімо снідати?

— Хотімо, якщо ти так просиш. 

Марків розхвалював рибу так, наче нічого смачнішого у житті не їв, але насправді не такою вже й вдалою вона вийшла — зверху підгоріла, а біля кісток не пропеклася. Байдуже, головне, що ми поїли та мали сили, аби протриматися ще один день. Якщо пощастить ще й парочку фруктів перехопити, то взагалі — шик. 

Нашою великою проблемою було те, що ми не знали місцевої рослинності. Може, у нас прямо під носом ріс аналог картоплі чи якийсь суперантиоксидант, а ми не вживали його, бо банально боялися отруїтись. Нам було б значно легше виживати десь у рідних лісах. Хоча, сподіваюсь, що це ніколи не доведеться перевіряти на практиці.  

— Цієї ночі все вирішиться, — промовив Давид. — Ми спіймаємо того дикуна та дізнаємося, що він задумав. 

— Потрібен план захоплення.