Глава 12

Ми таки дотягли здобич до табору. Мені подобалося називати наше пристанище табором, бо так здавалося, ніби у нас налагоджений побут і все не так погано, як є насправді. 

— Треба перев’язати твою руку, — постановила Аня, розминаючи спину. Ми майже пів острова пройшли у зігнутому положенні й через це в обох болів поперек. В принципі я майже звик до постійно відчуття болю. Як не опіки, синці чи забої, так ранкове відчуття, наче по мені проїхався каток. Біль став нашим постійним супутником. — Маєш шматок тканини?

— Ні, але я давно збирався зробити зі своїх штанів шорти. 

— Годиться, — і вона без попередження нахилилась та розірвала штани прямо на мені. Не жінка, а вогонь. — Яку довжину залишити? 

— По коліно, будь ласка. Я вперше у такому екзотичному ательє… Можете заодно взяти мірки для нового смокінга?

— Ага, зараз. У нас якраз акція на смокінги з пальмового листя. 

По шву тканина рвалася без проблем, але поперек вже не виходило, тому Аня нагнулась та… відкусила шматок зубами.

— Ти полегше, бо я починаю збуджуватись… — зізнався.

Вона підняла погляд вище.

— Та я помітила… Навіть не розраховуй. Тобі нічого не світить.

— Я звик вірити у краще. 

Аня закотила очі. 

— Зараз ти перестанеш думати про секс, — вона узяла мене за руку та повела до води. — Буде пекти, але це необхідно. Іншого способу знезаразити рану у нас немає. 

Я притис руку до грудей. 

— Щось мені цей задум не подобається… Чому треба саме в солону воду?

— Бо у ній менше бактерій, ніж у прісній.

— Впевнена?

— Звісно, це ж усі знають, — вона підштовхнула мене, змушуючи зайти у воду по пояс. — Давай, Маркове, не тягни.

Я видихнув. Не хотілося виглядати скиглієм у її очах, тому я переборов страх й таки сунув руку у воду. Запекло так, наче мене одночасно тисяча бджіл ужалило. 

— Ну як? — занепокоєно спитала Аня?

— Добре, що хвилі б’ють мене по морді, бо так не видно сліз.

Вона розсміялася. Щиро та голосно. Боже, я ніколи не думав, що відчую справжнє щастя, почувши чийсь сміх. Відчай, злість, страх, біль, роздратування — усе це переслідувало нас з першої зустрічі, але сміх… Він наче повертав жагу до життя та віру в краще. 

І тут я збагнув, що взагалі не відчуваю неприязні до Ані. Так, за законом жанру крадій і поліцейська — апріорі вороги. Це як Том і Джері. Але ж… Вона не зробила нічого поганого. Просто виконувала свою роботу. Суспільно корисну роботу, треба зазначити. Інша річ — її ставлення до мене. Тут є бозна скільки причин для зневаги. Вона бачить у мені безсовісного пройдисвіта, а я у ній — хоробру захисницю правосуддя. 

— Думаю, достатньо, — вона вирвала мене з роздумів. — Ходімо, я перев’яжу рану. 

— Добре.

Коли мене підлатали, я нарешті знову зміг без втрати свідомості дивитися на свою кінцівку. Це значно полегшувало життя. 

— Стосовно вогню… — зам’ялася Аня. — Якщо ти хочеш мати власне вогнище, то треба назбирати дров на ніч. Я можу сходити…

— Не треба. Я пожартував, ти мені нічого не винна. 

— Але… 

— Якби на мені сиділа змія, то ти б врятувала мене без жодних умов.

— Чому ти так впевнений у цьому?

— Бо ти хороша людина. 

Повисла пауза. 

— Ну… я… — Аня відкинула з лоба пасмо волосся. За ці дні воно ще сильніше вигоріло на сонці і з золотавого перетворилося на платинове. — Вибач за руку. 

— Пусте.

— Я слідкуватиму за твоїми ранами. 

— Та це не обов’язково.

— Якщо мухи відкладуть туди личинки…

— Все буде добре. На мені, як на собаці. 

— Не дарма ж я казала, що ти сучий пес… — вона ніяково перекотилася з п’ятки на носок. — Тоді я візьмуся готувати вечерю. Покличу, коли змія пропечеться.

— А я зроблю фуршет для нічного гостя. 

Вона кивнула. 

— І прикрасити мушлями не забудь. 

— Обов’язково. 

Я чесно поділив папаю. Частину заховав у себе, частину відніс під дерево Ані. Укриття вона організувала, м’яко кажучи, гівняне. Можна було б змайструвати нормальний дах та ліжко, щоб вона не спала на піску. Я вирішив узятися за це щойно зможу працювати обома руками. 

Для містера Інкогніто знайшов плаский шматок кори та виклав на нього фрукти. Старався зробити все гарно, наче для Інста-фото. Потім подумав, і для переконливості намалював сердечко навколо натюрморту. Типу ми даруємо це від щирого серця. 

— Не боїшся, що він подумає, наче це запрошення на побачення? — запитала Аня, нанизуючи вже почищену від шкіри змію на палицю.

— Власне, чому ми постійно говоримо “він”? Може, то жінка?

— Дуже висока жінка.

— Раптом то якась модель? Скажімо, ця краля приватним рейсом летіла на показ у Європу, літак розбився над океаном, а вона вижила і опинилася на острові. 

— Ото б тобі пощастило…

— Ну, я і так не скаржусь.

— Брехун, ти скаржився, — Аня майстерно роздмухала жаринки під м’ясом, наче не в поліції працювала, а в шашличному ресторані. — Але поки твоя дика фотомодель ховається, можеш повечеряти зі мною. 

— Навіть біля свого вогнища дозволиш сісти?

— Та сідай вже, — здалася. — Можеш запекти папаю на гарнір.

— Розкішний буде бенкет!

Не знаю, як їй вдалося приготувати гидку змію так, аби вона виглядала апетитною. Для мене то було магією. Якби я не знав, що воно таке, то подумав би наче збираюся скуштувати люля-кебаб. Пахло дуже смачно. 

— Готовий? — спитала Аня, простягаючи мені порцію.

— Сподіваюся, тут не залишилося отрути.

— Не дізнаємося, поки не скуштуємо. Я готовий до такого ризику, — подувши на м’ясо, відкусив шматок. Жорстке, наче засмажений хвіст старої корови. Я, звісно, хвости не їв, але гадаю, що десь так вони й смакують. Байдуже, то в будь-якому разі було м’ясо і я планував з’їсти його до останнього шматочка, бо ж невідомо коли ще випаде така можливість. 

— Ну як?