Глава 11

Розділ 4. Давид

Чотири роки тому

Я зняв квартиру за містом. Розкішний, просторий пентхаус з видом на ліс. Раніше я про таке і мріяти не міг, а тепер це реальність. Зі зміною житла змінилося й моє сприйняття самого себе. Куди подівся той невдаха з сиротинцю, якому не світило нічого кращого, аніж мити горщики після пацієнтів у лікарні? Де він?

Я підійшов до шафи та подивився на її дзеркальну поверхню.

— Того Маркова більше немає, — промовив своєму відображенню. 

Пішов у кухню та відкоркував пляшку вина, залишену рієлтором. Налив у келих та випив у повній самотності. Поминки минулого себе. 

Хто б міг подумати, що досвід з важкого дитинства допоможе мені стати на ноги у дорослому віці? Тоді я крав ключі та цукерки з кабінету директора, непомітно тікав з інтернату під час тихої години і добре ховався від виховательок, коли знав, що мене покарають. Тепер я краду коштовності, тікаю з музеїв та ховаюсь від поліції. Майже одне й те ж саме.

Дістав з кишені перстень з великим чорним каменем. І що в ньому такого класного, щоб коштувати аж настільки дорого? Звичайна прикраса, просто раніше її носив якийсь там монарх. Байдуже… Віддам його замовнику, і на цьому поставлю крапку. Більше ніяких пограбувань. Я вже і так достатньо заробив.

Наші дні

Я намагався подолати приступ сміху, коли дивився на Аню. Ситуація зовсім не смішна, але її реакція — це щось. Очі по п’ять копійок, поза якогось паралізованого серфера, а обличчя бліде, наче вона ось-ось втратить свідомість. І це та крута поліціянтка, що сподівалася тримати мене у полоні?

— Змія?! — заскиглила вона, шморгаючи носом. — Наскільки велика?

Насправді то була найбільша зі змій, яких мені доводилося бачити наживо. Товщиною з кулак, жирна, коричнева з темними плямами та маленькими чорними очима. Мені були відомі тільки три змії — пітон, удав і вуж. Ця не була схожою на жодну з них. 

— Кілограмів на п’ять. 

— Що?! Не може бути.

— Вона звисає з гілки й намагається перелізти звідти тобі на спину. Не рухайся, щоб вона не злякалась. 

— Ти пропонуєш стояти та чекати поки вона повністю залізе на мене? 

— Може, вона спуститься по тобі на землю та й поповзе собі далі… — припустив я.

— Я не хочу, щоб вона спускалася по мені! Зніми її, благаю…

Який прекрасний момент. Залізна леді просить моєї допомоги.

— А що мені за це буде? 

— Зараз не час торгуватися! — загарчала.

— Як на мене, зараз якраз дуже слушний момент. То що ти можеш запропонувати за допомогу?

Звісно, я б і без того врятував її, але треба бути зовсім дурним, щоб не використати такий шанс. 

— Що завгодно! Тільки прибери її. Я боюся змій!

Цікаво. 

— Абсолютно все?

— В межах розумного, звісно!

— У кожного свої межі… 

Аня звела на мене очі. До цього моменту я й не знав, що можна одночасно бути безпорадною та до всирачки лютою. 

— Спати я з тобою не буду!

А це вже образливо. Я завжди вважав себе досить привабливим чоловіком. Дівки вішалися на мене навіть, коли я був жебраком. А ця краля і під страхом смерті не готова поступитися. 

Ну і грець із нею! Теж мені, королева краси… 

— В мене такого навіть у думках не було! — збрехав. — Я приберу змію, якщо ти поділишся вогнем.

— Добре!

— Так легко зголосилася?! Треба було вигадувати щось серйозніше.

— Ти будеш рятувати мене чи ні?! Вона зараз мені в туси заповзе!

— Якийсь збочений плазун… — я пошукав гілку, якою можна було б забрати змію. Як на зло, поряд нічого не валялося і довелося ламати її з дерева. — Так… Зараз усе буде.

Я намагався не показувати, що мені й самому страшно. Де гарантії, що та анаконда не кинеться на мене? Я обережно піддів її палицею. Вона не зсунулася ані на сантиметр. 

— Як справи? — спитала Аня.

— Все йде як по маслу.

Так. На палицю вона залазити не поспішає, а шпиняти її сильніше не можна, щоб не розлютити. Доведеться хапати її руками за голову. 

Я вдихнув та видихнув, струсив долонями.

— Молися, щоб вона не була отруйною, — промовив до Ані, підходячи ближче.

— Я не знаю молитов.

— Жодної? — здивувався я. 

— Можна подумати ти у нас дуже набожний!

— Я вірю у вищі сили.

— То це вищі сили підказали тобі грабувати музей?

— Ні. Так склалося… Коротше, просто мовчи. Не заважай.

Помилка не дозволена. Один невірний рух, і один із нас може бути вкушеним. Я зібрав усю свою мужність в кулак. Простягнув руку та схопив змію за голову настільки міцно, що в мене аж пальці побіліли. Та відразу почала звиватися, обплутала мою руку по саме плече та напружила м’язи. 

Аня відразу відскочила у бік. 

— Дякую! — зраділа вона, зрозумівши, що небезпека минула.

— Не дякуй! Краще знайди камінь!

— Для чого?

— Як це для чого? Треба прибити цю змію. Я не можу відпустити її!

— О Боже… Зараз. Зараз… почекай! — вона побігла до струмка, судячи зі звуку десь впала. — Ти там в нормі?

— Все нормально, — почулося з-за дерев. — Просто моє сьогоднішнє взуття не призначене для бігу.

— Ну так… це більше на вихід. 

Аня повернулася з каменем, який ледве могла втримати обома руками. Напевно вирішила обрати найнадійніший.

— Зараз я опущу її на цей пеньок, а ти бий по голові. 

— Я?!

— Ну а хто? Можеш попросити нашого невидимого сусіда! 

— Д-добре. П-просто я ще ніколи нікого не вбивала.

— Все буває вперше, — змія ще міцніше стиснула мою руку. Якщо зволікати, то я перестану відчувати власні пальці та буду вимушений послабити хватку. — Один, два… Бий!

І вона вдарила.

Не тільки по змії, а й по моїх пальцях.

— ОТ СРАКА!!! ЧОРТ, ЯК БОЛЯЧЕ!!!!

Я думав, що залишився без пальців. Навіть подивитися на руку боявся. До того ж у ній досі звивалася змія, яка чомусь не померла. По-моєму, вона стала ще лютішою і тепер ціленаправлено стискала мої вени.