Глава 10

Ніч на острові була повна протиріч. З одного боку мене вражала краса. Я лежала і дивилася перед собою, не в змозі повірити, що все навколо реальне. Лінія горизонту, здавалося, розмежовувала два світи: світ неосяжної темряви згори і таємничих, незвіданих глибин внизу. А ми з Марковим застрягли десь посередині, у млосному очікуванні невідомо чого. Зірки нагадували коштовне каміння. Наче хтось там на небі випадково розсипав кошик діамантів. І кожен цей діамант відзеркалювався у воді, гойдаючись на ласкавих хвилях океану. 

З іншого боку, попри цю красу, мене не полишав страх. Навколо було багато звуків. Із заходом сонця джунглі оживали, й симфонія тваринного світу ставала значно гучнішою, ніж удень. Все кричало, шурхотіло, бігало та повзало зовсім поряд. З вогнем та списом я почувалася більш впевнено, ніж минулої ночі, проте все одно не могла розслабитися. 

Треба заснути. Треба більше спати. Уві сні не відчуваєш голод. Однак, щойно я заплющила очі, в мене знову виникло відчуття, що за мною хтось стежить. То був точно не Марків — він лежав у своєму наметі. 

— Хто тут? — промовила, підіймаючись. — Покажися!

Кущі заворушилися. Я, стискаючи спис міцніше, зробила крок вперед. Ті самі темні очі. Вони дивилися на мене зверху вниз. Та людина була десь на голову вищою. Напевно і сильнішою. Якщо це дикий абориген, то в мене немає жодних шансів перемогти його. 

— Відійди звідти! — позаду почувся голос Маркова. Від переляку я рефлекторно влупила йому палицею в живіт. — Та за що?! — заволав він.

— Чорт, я не хотіла… Нащо ти підкрадався?!

— Допомогти хотів.

— Ховаючись у мене за спиною? 

— А що я мав робити? В мене немає зброї!

— В тебе був цілий день на те, щоб її змайструвати або знайти револьвер!

Гілки знову заворушилися. Ми з Марковим відстрибнули назад, готуючись, що абориген вистрибне прямо на нас, проте в нього були інші плани. Він знову пішов. Звук зламаних гілок віддалявся, поки зовсім не зник.

— Фух, пронесло, — видохнув Марків.

— Завчасно радієш. Він міг піти за своїми друзями! Ото буде чудово, якщо за годину сюди заявиться ціла команда папуасів!

— Якби вони хотіли напасти натовпом, бо зробили б це ще вчора.

— Може, у них є план… Однозначно треба бути напоготові. Ми увірвалися на їхню територію, ми для них загроза. 

Марків присів на камінь та замислився.

— Треба показати, що ми дружньо налаштовані. 

— Я не налаштована дружити з дикунами.

— Навіть якщо це якесь неконтактне плем’я людожерів, з ними буде комфортніше спілкуватися, ніж з тобою. 

— Не здивував. Я знала, що ти це скажеш! — списом розсунула листя та переконалася, що поряд нікого немає. — Ну то покладаю на тебе почесну місію налагодити контакт з місцевими. 

— От і налагоджу!

На щастя, до ранку ніхто так і не прийшов. Я спала короткими інтервалами по п’ятнадцять хвилин, а у перервах роззиралася довкола. Часом здавалося, ніби я чую кроки, але то був лише вітер. Такий режим геть не додав бадьорості. Почувалась так, наче зовсім не заплющувала очей. 

Тим часом Марків був повен сил та енергії. Не знаю, звідки він її черпав. Напевно, мав якісь приховані ресурси. Прикидаючись, наче все ще сплю, я спостерігала за ним.

Виліз зі свого намету. Зробив розминку — потягнувся, пострибав, розім’явся. Потім роздягнувся. Повністю. 

Я зажмурила очі. Недуже хотілося дивитись на Маркові принади. Це огидно. 

А з рештою, на острові не так вже й багато розваг. Розплющила одне око та поглянула у бік білосніжної дупи. На контрасті із загорілими до бронзового відтінку ногами та руками, вона, здавалося, аж світилась. 

— Оце таким чином ти намагаєшся відлякати місцевих? — не втрималася я.

Марків обернувся. На його обличчі не було ані тіні збентеження.

— Чому відлякати? Може, вони побачать мене і навпаки захочуть зробити своїм вождем. 

— Ти переоцінюєш свої… можливості.

Негідник засміявся.

— Краще роздягайся й приєднуйся до мене. Відчуй єднання з природою. 

— Я і так доволі тісно поєдналася з нею, — на моїй нозі два жуки займалися сексом. Тіснішого єднання не вигадаєш. — Аж занадто. 

— Ну як знаєш.

Марків з розгону застрибнув у воду. Саме в цей момент налетіла висока хвиля, і я втратила його з поля зору. На мить я уявила, що залишилася на цьому острові сама. Без набридливого Маркова, його дурних балачок та недолугих пропозицій. 

Зовсім самотня… Неочікувано для самої себе, я зрозуміла встигла звикнути до нього. Якби не він, то я померла від нудьги. 

Марків виринув, прибрав з обличчя мокрі пасма волосся.

Мої недолугі думки вмить зникли. Я знову відчула, що на дух його не переношу. 

Дочекалась, поки він вийде з океану, висохне, прийме сонячні ванни на всі стратегічні місця, і тільки потім піднялася. 

На сніданок у мене був узвар з фініків, зварений консервній банці. Смакота.

Наявність потенційно ворожих сусідів напружувала навіть більше за голод. Я готувалася до зустрічі з ними, майструючи різного роду зброю, а ось Марків обрав дипломатію.

— Не бажаєш піти зі мною у джунглі? — запитав він, вкотре перетинаючи наш умовний кордон. 

— Навіщо? 

— Я хочу показати аборигенам, що ми налаштовані дружити. 

— Ти збираєшся відшукати їхнє поселення? 

— Ні… уявлення не маю, де вони можуть ховатися. Цей острів маленький, ми не могли не помітити людську спільноту.

— А, може, тут і немає ніякої спільноти? Раптом у лісі живе Робінзон Крузо, якого так само занесло сюди кілька років тому? 

— Якщо він прожив кілька років у самотності, то в нього поїхав дах.

— Тим гірше для нас, — я перевірила наскільки гострий кілок у мене вийшов. Якщо знадобиться, я встромлю його у плече або ногу нападника. Щось подібне, кільки з ножами, ми відпрацьовували у спарингах на роботі.

— В будь-якому разі мій план тут доречний.