Глава 9

— Вогонь! — закричала, підкидаючи палички у багаття. — У мене є вогонь!!! ВОГОНЬ! ВОГНИЩЕ!!!

Це була перемога. Перемога над собою, Марковим та дикою природою, яка, здавалося, бажала мені смерті. З вогнем все стане інакше. Я заживу у комфорті, матиму гарячу їжу, а найголовніше — його побачать з висоти пошукового гелікоптера, це найкращий сигнал рятувальникам. 

— Маркове! — не могла не похвалитися. — Дивись, що в мене є! Думаю, тобі час визнати, що із нас двох лідер тут саме я. 

Марків із заздрістю подивився на моє вогнище. 

— Подумаєш… — пробурмотів. — Тобі просто пощастило.

— Пощастило — це якби біля мене вдарила блискавка, і багаття виникло саме. А тут, — вказала на вогонь, — результат завзяття та винахідливості. 

— Не перебільшуй. 

— Подивимось, як швидко ти здобудеш вогонь. 

— У мене інші пріоритети. Спершу я збираюсь облаштувати житло. 

— О, ну звісно. Саме тому ти пів дня тер палицю об палицю так, що аж шкіру на долонях зідрав. 

Що б він там не казав, а я дуже пишалася собою. Тепер головною задачею стала підтримка того вогнища. Довелося швидко збирати дрова, а їх поблизу виявилося не так багато, як здавалося спочатку. Якби я потрапила на острів з нормальною людиною, а не з Марковим, то попросила б її приглянути за вогнищем поки займаюся іншими справами. Але вибору не залишалося — довелося покладатись лише на себе. Зрештою, як і у звичайному житті.

Будь-яка фізична праця, навіть зовсім незначна виснажувала мене. Голод зводив з розуму. Я вже й пожалкувала, що відпустила того краба. Зараз би підсмажила його та з’їла. Господи, та я б що завгодно з’їла, тільки б не відчувати той нестерпний біль у шлунку. 

Поки збирала дрова, роздивлялася пальми в надії знайти кокоси. В умовах обмежених ресурсів кокос — справжній скарб. Горіх можна з’їсти, воду з нього випити, а шкаралупу використовувати як посуд. Але наявність кокосів та бананів на кожному тропічному острові — ні що інше, як просто кліше з пригодницьких або романтичних фільмів. Ми з Марковим опинилися не у Блакитній лагуні, а у суворій реальності.

Ходити між чагарників босоніж — окреме задоволення. Я кілька разів наступила на колючки та сильно забила мізинець об каміння, якого не було видно під шаром листя. Але найгірше відчуття — це коли в тебе з-під стопи вислизає якесь живе створіння і ти не знаєш: то ящірка, змія чи отруйний скорпіон??? І що б то не було, ти мрієш його з’їсти.

Витягаючи чергову скалку я помітила біля своєї ноги коричневу кульку. Спершу сприйняла її за послід тварини, але придивившись збагнула, що це фінік. Нагнулась та понюхала. Точно фінік! Його з усіх боків обліпили комахи. Я була готова з’їсти цей смаколик разом з усією фауною на ньому, але вчасно увімкнула логіку: якщо є плід, то має бути й дерево, з якого він впав. Підняла голову та очманіла! Прямо наді мною з пальми звисали цілі грона фініків. Від побаченого потекли слинки. 

Одна проблема — високо, так просто гілки не дістати, а лізти на пальму я не наважилася, бо нога остаточно не відновилася і мені було страшно знову пошкодити її. 

Довелось збивати фініки палицею. Коли впали перші я зібрала їх та з’їла. Смак був дуже незвичний, геть не схожий на те, що продається в магазинах сухофруктів. Свіжі фініки були трохи терпкуватими, нагадувати тверду, солодку сливу. Я вирішила, що буде непогано підсушити їх на сонці. Вийде чудовий перекус, який не псується і не потребує додаткової обробки.

Нарешті щось дійсно смачне!

Забувши про дрова, я узялася робити запаси. З найближчого куща зірвала широкий листок, скрутила його у формі конуса та зібрала туди все, що змогла збити з дерева. Вийшло близько кілограма фруктів. Нічогенький улов!

Щасливо побігла на пляж. Дрова у багатті вже майже догоріли, якби я забарилася трохи довше, то б не встигла відновити вогонь. Як не крути, удвох виживати було б простіше… От тільки я заприсягнулась ніколи й нізащо не зізнаватися у цьому Маркову. 

До речі про нього. Цей поганець теж часу дарма не втрачав. За допомогою здутого човна зробив собі справжній намет. Ще й укріпив його деревиною, щоб вітер не здував… Стоп. Знайома деревина…

— Маркове! — гукнула я.

— Так? — склав руки на грудях. 

— Ти вкрав мої дрова! 

— Які дрова?

— Сучий пес! Я тягнула їх через пів острова, щоб вночі покласти у багаття!

— Ти про ці будматеріали? — постукав по опорі своєї халупи. — На них не було маркування. І лежали вони не на твоїй половині, а у лісі.

— Але це я їх знайшла і склала там під деревом, аби потім забрати на пляж. 

— А я знайшов їх після тебе. 

Терпець увірвався. Це нечувано! Навіть на безлюдному острові він продовжує красти!

— Все, ти перейшов межу! — лють засліпила мене. Я кинула пакунок з фініками та полетіла на Маркова, щоб дати прочуханки, яку він так довго випрошував. 

Мені було байдуже на втому. Бажання наваляти Маркову затьмарило всі інші. Я налетіла на нього з кулаками. Якщо нормальні бесіди не доходять, то треба доносити свою правду більш надійним методом. Замахнулася лівою.

— Гей! — Марків пригнувся. — Ти чого?! 

— Я тебе попереджала! Думала, що ми домовилися! Від тебе вимагалося лише не чіпати мене і мої речі! Невже це так важко?! — закричала так, що аж птахи полякалися і, б’ючи крилами злетіли, у небо. 

— Не займай мене. Я ще від минулого побиття не відійшов! — вигукнув він з посмішкою, наче сміявся з мене. — Бачиш синці? — показав пальцем на темну пляму під оком.

— Мало отримав! 

Я замахнулася знову. На цей раз змогла заліпити йому в щелепу. Від задоволення аж мурахи по тілу побігли. На службі мені рідко випадає шанс надрати зад злодіям. Поліцію постійно заганяють у рамки, в яких доводиться бути чемною, щоб потім і самій під суд не потрапити. 

— Боляче! — Марків притис долоню до щоки. — Так нечесно, я ж не можу захищатися!

— Чому це?! — я схопила шматок деревини та вломила ним йому по плечу.