Глава 8

Розділ 3. Анна

Три роки тому

Я сиділа за письмовим столом та перечитувала матеріали справи в надії помітити деталі, які пропустила раніше. Хоч щось, що допоможе вийти на слід Маркова. Ну не може людина аж так віртуозно прокручувати брудні оборудки, тим паче якщо діє одна.  

— Ми ж домовлялися, що ти не братимеш роботу додому, — до мене підійшов Антон та вимкнув настільну лампу. Кімната поринула у темряву.

— Я ж читаю! — образилася, знову вмикаючи світло. 

— А відпочивати коли? Може, повечеряємо? 

— Повечеряй, будь ласка, без мене. Справ багато.

— У тебе постійно багато справ. 

— Так, але на цей раз я відчуваю, що знаходжуся дуже близько до розгадки. Ще трохи, і ми таки зрозуміємо, де ховається Марків. 

— Марків, — скривився Антон. — Та скільки можна! Таке враження, що він вже й живе з нами! 

— Припини… — я обійняла коханого, але той скинув мою руку.

— Серйозно, мені це все вже у печінках сидить! Коли ми востаннє десь гуляли? Коли ходили в кіно чи в ресторан? Коли ти приділяла увагу мені?! Я втомився від того, що ми живемо, як сусіди.

— Але що ти пропонуєш? Я маю кинути роботу, щоб гуляти з тобою? Треба розставляти пріоритети, Антоне. 

— Твій постійний пріоритет — Давид Марків. 

— Поки що так. 

— Дякую, що хоч зізналась, — він важко зітхнув. — З мене досить!

— Ти куди?

— Переїжджаю від тебе. 

Для мене це був удар нижче поясу. Перші серйозні стосунки. Перший хлопець, який побачив у мені красу… Все не мало так закінчитися!

— Антоне, почекай. Не йди! — я б хотіла вигадати хоч якусь причину, що змусить його залишитися, але нічого путнього у голову не приходило.
— Мене це дістало, Аню. Набери, коли нарешті навчишся розділяти особисте життя і роботу. Хоча… не треба. Думаю, у нас все одно нічого не вийде. 

Ошелешена я стояла у вітальні та дивилися, як Антон збирає сумку. Мені було боляче. До біса боляче, проте десь в глибині душі я розуміла, що так і має бути. Наразі Давид Марків дійсно головний чоловік у моєму житті. Я зможу рухатися вперед тільки коли нарешті закрию його справу. Сподіваюсь, це буде дуже скоро. 

Наші дні. 

Гівнюк. Марків — гівнюк, який думає, що розумніший за мене! Та він сам і тижня не протягне. Нехай сидить біля свого здутого човна та дивується, що я не тільки можу виживати, очікуючи на рятівників, а й процвітати на цьому острові!

Власне, чому ні? Вода є, риба є, фрукти — знайдуться. Та це райське місце! Головне, правильно налаштуватись. 

В першу чергу я вирішила підкріпитися. Голод найбільше вибивав мене з колії. Через нього я почувалася наче на американських гірках. То ладна гори звернути, то хочеться зробити як Григорій Сковорода — викопати собі ямку, лягти й померти. Організм має отримати хоч якісь калорії. 

Я пішла уздовж узбережжя, шукаючи щось їстівне. Знайшла порожню пластикову пляшку — забрала, бо в неї можна набрати води, щоб не бігати до джерела щоразу, коли захочеться пити. А пити хочеться постійно. Знайшла пакет — теж згодиться, шматок пластмаси від дитячої іграшки — якщо заточити його на камені, то вийде щось на кшталт ножа. Що для іншого сміття, то для мене тепер цінний ресурс. Дякую всім свинотам, які забруднювали світовий океан — ви допомогли мені вижити. 

Дійшла до скелястої ділянки. Там, прямо на камінні сидів краб! Я ніколи не їла крабів, але уявляла їхнє м’ясо схожим на крабові палички. Звісно, з того шпендюка, що знаходився переді мною, не назбиралося б м’яса навіть на половину крабової палички, проте це ж все одно білок. Не час перебирати харчами. 

Я зібралася духом, підняла камінь та…

— Ну чому ти дивися на мене? — заскиглила, помітивши його очі. Вони були такими сумними, наче краб знав, що може померти. — Як я тебе вб’ю, якщо ти дивишся мені прямо в душу?! 

Змахнула того нещасного у воду. Нехай живе. Сьогодні йому пощастило. 

У нагороду за мою великодушність природа подарувала мені сніданок, що не має сумних очей — мідій. Вони приросли до каменю гроном, наче виноград. Я відірвала одну та розколупала. Виглядало геть неапетитно. Мені навіть устриці їсти противно, що вже казати за сиру мідію, яка виглядає так наче її вже хтось пожував. 

Діватися нікуди. Прополоскала м’ясо у воді та кинула до рота. Перша реакція — блювати. Холодна, слизька, солона. Схожа на шмарклі. Я зробила величезне зусилля над собою, все ж таки проковтнувши це. Трохи постояла, переконалася, що мідія не піде назад і повторила ці дії з іншими мушлями. 

— Смачно? — пролунав голос Маркова.

Я підняла погляд на нього та ледь не зомліла від заздрощів — він жував тропічний фрукт. Жовтий з червоним бочком, дуже соковитий та з вигляду солодкий. 

— Що це в тебе, —  запитала, ковтаючи слину. 

— Не знаю, — знизав плечима. — Якась пітахая. Знайшов на своїй половині острова. Я б поділився, але…

— Мені не треба. Мідії теж смачні. 

— Ага, так і повірив. 

Похвалившись, він пішов геть. Я ж на силу стрималася, щоб не кинути услід камінюкою. Треба терміново зробити щось таке, що перевершить фрукт Маркова. Спіймати рибину, завалити кабана чи… розвести вогнище! Точно. 

Вирішити було легше, ніж зробити. Я уявлення не мала, яким чином можна розвести багаття. Поглядала у бік Маркова — він ліпив дурня з двома палицями. То тер їх одна об одну, то стукав, то жбурляв ногами, вкриваючи добірною лайкою. Якась печерна людина, їй богу. 

Я назбирала сухого листя на гілля, шматком кори викопала невелике заглиблення й обклала його камінням. Зі сторони здавалося, наче я маю план, але насправді на цьому все й закінчилося. Сіла біля того каміння й замислилася. Без вогню буде непереливки, особливо вночі. Нехай в мене немає даху над голою, то хоч би було багаття, яке зігріє, коли зуб на зуб не потрапляє. Ще й з одягом так не пощастило… У ліфчику та плавках я почувалась максимально дискомфортно. У Маркова хоча б штани й сорочка були, а я мала ходити практично в чому мати народила. Все тіло пекло та свербіло. Лямки від купальника натирали і доводилося перев’язувати їх то так, то сяк, намагаючись знайти ділянку шкіри, яка несильно постраждала від опіків.