Глава 7

На відміну від мене, Аня не сьорбала, як дикий пес, а підійшла до цього з обережністю. Спершу вона понюхала воду, простежила звідки витікає і куди впадає джерело. Набрала у долоні, щось там роздивилася, вилила… 

Мені стало нудно спостерігати за цим процесом, і я відійшов у кущі, щоб справити нужду, та навіть коли повернувся Аня все ще досліджувала воду на придатність до вживання. Навіщо корчити з себе екоінспекторку, якщо у нас все одно немає іншого джерела? 

— Ти питимеш чи ні? — не витримав я.

— Напевно таки питиму. Сподіваюсь, вона не заражена кишковою паличкою, — промовила перед тим, як зробити перший ковток. — Не хотілося б мати діарею.

— Треба про всяк випадок викопати туалет. 

— Ніколи не думала, що доведеться підтиратися листям.

— Листям не варто. Краще бери сухі водорості. 

— Чому? 

— Бо ми не знаємо властивостей тутешніх рослин. Я от вже…

— Що вже?

— Вже підтерся листком. Зірвав той, що здався м’якішим… А тепер у мене таке відчуття, наче мені між булок перцю насипали. 

Всесвіт тупо насміхався з мене. Наче без вогню у дупі мені було мало проблем! 

Аня вмилась, присіла на камінь біля струмка та важко зітхнула. 

— Я така втомлена, що навіть мислити адекватно не можу. Все це здається дивним сном, от тільки прокинутись не виходить. Треба скласти план… 

— Мій план — організувати спальне місце і завалитися спати, — зізнався я. 

— Спати просто неба? Серед джунглів?

— А в тебе є інші пропозиції? Може, ти з собою намет прихопила? 

— Ні…

— Ну тоді навіщо морочити собі голову? Гірше, ніж минулої ночі все одно не буде. 

— Це точно.

Ми повернулися на пляж, бо вирішили, що там безпечніше. Принаймні під ногами не повзатимуть комахи. Я назбирав пальмового листя та зробив щось на кшталт гнізда. Подушкою мені слугував жилет. Не скажу, що було зручно, але я перебував у такому стані, що міг заснути навіть на камені. 

Аня вирішила зробити простіше та організувала собі ліжко прямо в човні. Якщо чесно, мене брали завидки, коли я дивився у її бік. І чому першим не додумався лягти у човен?

— Слухай, у тебе там багато місця. Може, спатимемо разом?

— Ні. 

— Але ж, якщо подумати, то це мій човен…

— Цей човен, як і яхта, куплені на брудні гроші, які ти отримав шляхом збуту державного майна. По факту він належить державі, а я представниця служби державного правопорядку. 

— Ото перекрутила… Ну гаразд, мені й під пальмою непогано. 

— Ти переконався, що на ній немає кокосів?

— Ні, а що?

— Тоді б я радила перенести своє гніздо в інше місце. Від падіння кокоса твій череп лусне навпіл. 

— А ти не могла сказати це до того, як я влаштувався?!

— Забула.

Я про всяк випадок пересунувся ближче до човна та ліг за ним, щоб заодно сховатися від піску, що летітиме в обличчя, раптом знову здійметься вітер. До ночі було далеко. Сонце тільки-но почало опускатися за обрій. Можливо сьома вечора або ще менше — важко сказати без годинника —  але я вирішив, що краще б заснути до того, як настане темрява, бо зі світлим небом над головою не так моторошно. 

— Сподіваюсь, до нас не прийдуть дикі звірі, — промовив я, позіхаючи. Без вогню ми для них чудова приманка. 

— Спи. Якщо прийде якийсь кабан, то я тебе розбуджу. 

— А ти? 

— Мені не заснути. Їсти дуже хочеться. 

— Спати все одно треба. Відсутністю сну ти ще більше виснажуєш свій організм.

— Не повчай мене. 

— Я просто підтримую розмову. Хочеш ти цього чи ні, але інший співрозмовник тобі поки що не світить. Нам доведеться знайти спільну мову, тут без варіантів, — я перевернувся на спину. — Завтра піду на пошуки їжі. Може, пощастить знайти якісь фрукти… Але, звісно, краще зловити рибу, хоча я навіть не уявляю, як це робити голими руками. Маєш якісь ідеї? 

Відповіді не було.

— То ти вирішила просто ігнорити мене? А я, між іншим, про важливі речі говорю. Тобі не здається, що зараз не час і не місце для того, щоб показувати свої коники? 

Вона знову промовчала. Ну до чого ж противна людина!

— Хоча, знаєш, я теж з тобою не розмовлятиму, якщо ти така! Подивимось, хто здасться першим.

І лише тепер я почув тихе сопіння. Піднявся й зазирнув у човен — Аня спала з відкритим ротом. То увесь цей час я розмовляв сам з собою? От же телепень.

— А… То ти вже здалася. Що ж, добраніч.

Заплющив очі, і сам дуже швидко заснув. Проте розслабитися мені все одно не вдалося.

— Маркове! МАРКОВЕ!!! — почулося крізь сон. — Прокинься, сучий ти пес!

Спалося, між іншим, препаскудно. Листя кололося, мурахи намагались залізти у мої найпотаємніші місця, а шия затекла від незручного положення.  

— В мене взагалі-то ім’я є… — пробурмотів я, перевертаючись на інший бік. — Давид. От тобі було б приємно, я постійно називав тебе… Яке там у тебе прізвище?

— На мене хтось дивиться! Дай револьвер. Хутко!

Сон як рукою зняло. Я відразу підхопився та сунув руку у кишеню, де тримав зброю. Її там чомусь не було. От дідько!

— Здається він загубився… — промовив, відчуваючи що зараз мені прилетить на горіхи. 

— Як загубився?! Де?

— Якби ж я знав де… Може, десь біля струмка. Зранку пошукаю. 

— До ранку ще дожити треба, — вона схопила камінь та підняла над головою. — Гей! Хто ти є? Виходь!

Я вдивлявся у темряву лісу, намагаючись зрозуміти, до кого вона звертається. Хоч вбий, нічого там не бачив. 

— А тобі не здалося?

— Ні. На нас хтось дивився. Прямо з тих кущів! 

— Звір?

— Не знаю. Там же нічого не видно! Але мені здалося, що то людина. Очі людські…

— Ключове слово “здалося”, — спробував сам себе заспокоїти. — Може, то якийсь птах чи…

І тут листя заворушилося, на землі хруснула гілка. Я хлопець не з лякливих, але у той момент ледь не наклав у штани. Навіть не знаю чого боявся більше. Диких людоїдів чи звірів. Чи диких звірів-людоїдів.