Глава 6

Момент, коли мої ноги торкнулися дна, став великою перемогою. Я не дозволив океану зламати себе. Подолав шторм, холод, переборов страх та витримав компанію копчихи. Я обов’язково житиму. Я зубами вигризав це життя з народження, і не збираюся здаватися у самому його розквіті. 

Відчуваючи раптовий прилив ентузіазму, я пішов швидше та потягнув за собою човен. Доводилося ступати навшпиньках, аби не порізати ступні об гостре каміння, що подекуди стирчало немов лезо. Зблизька узбережжя вже не виглядало таким казковим. Після шторму всюди лежали купи водоростей в перемішку зі сміттям — пластиковими пляшками та пакетами. Спершу я навіть зрадів, сприйнявши те сміття за ознаку присутності людини, проте якщо логічно подумати, то на курорті такого рівня мали б прибирати. 

— Тримайся, — попередив Аню та з останніх сил смикнув човен, витягаючи його на берег. Сам впав поряд, щоб перевести подих. 

— Дякую, що підвіз, — моя супутниця вивалися на пісок, як зморений тюлень. — АГОВ! ТУТ Є ХТО? НАМ ПОТРІБНА ДОПОМОГА! — почала кричати вона хриплим голосом, від якого мені закладало вуха. 

Я приклав долоні до рота, утворюючи щось на кшталт гучномовця. 

— ЛЮДИ!!!

Ніхто не відповів.

— АГОВ!

— Нас ніхто не почує. Нас заглушають хвилі. 

— Але ж скоро хтось прийде… Острів не такий великий, щоб нас не помітили. Рибалки, місцеві чи туристи… Хтось же має з’явитися. Вона промовляла це з такою надією, що я й сам починав у це вірити.

— Треба роззирнутися, — промовив, сідаючи. У голові паморочилося, а ноги та руки здавалися занадто важкими. Як же не хотілося рухатись! Я б із задоволенням заснув прямо на пляжі. — Зачекай на мене тут, я пошукаю допомогу. 

— Думаєш, я повірю, що ти повернешся? — хмикнула Аня. Вона зняла жилет, і я помітив, що він до крові натер їй під пахвами. 

— Може, й не повернусь, але когось пришлю. Слухай… давай, я перенесу тебе у затінок? — звідки узявся цей порив гуманності до неї — сам не знаю. 

— Без тебе впораюсь, — скривилась вона.

— Які ми самостійні… Ну як хочеш, — я розвернувся у бік заростей.

— Маркове! Мою зброю віддай!

— А раптом там якісь агресивні племена? Я не хочу, щоб мене забили палицями. 

— А якщо вони знайдуть мене? 

— То вже будуть їхні проблеми.

— Козел…

— Бувай, Анно.

— Побачимося у суді.

Я звів очі до неба. Наче схиблена. Суд, суд, суд. Якась поліцейська маніячка, їй богу! Невже інших тем для розмови немає?

Розтуляючи руками листя та пагони рослин, назви яких мені навіть близько невідомі, я пошкандибав вперед. Напружувало те, що до моря не було жодної стежки. Логічно, ж якби у джунглях жили люди, то вони б ходили на берег. А тут все заросло стіною.

Я прислухався в надії почути голоси або якусь музику. Кричали птахи, пищали якісь маленькі тваринки, шурхотіло листя, а фоном цій дикій симфонії слугував шум води. Спершу я думав, що це океан, але звук явно йшов з-за дерев. Я став пробиратися крізь хащі з новим завзяттям. 

Листя дряпало мою шкіру, мов лезо, у босі ступні постійно встрягали якісь колючки, але я все одно вперто рухався далі, бо звук води ставав усе гучнішим. Прибрав з обличчя противне липке павутиння й стер під. Тінь зовсім не рятувала від спеки — серед дерев була справжня сауна, через що дихати ставало геть важко. 

Нарешті колючки під ногами змінилися на м’який мох, від якого віяло приємною свіжістю. Я зробив ще кілька кроків та опинився перед кам’яною стіною заввишки метра зо три, з якої… стікав струмок з кристальною водою! Як вона утворилася та звідки там узялася — загадка. Коли мої однолітки вчили це на уроках географії, я під партою скручував саморобні цигарки, щоб пригостити пацанів на перерві.  

— Хоч би була прісною. Будь ласка, нехай вона буде прісною… — почав молитися невідомо якому богу. 

Набрав повні долоні та підніс до рота. Пити сиру воду десь у джунглях — така собі ідея, в ній можуть бути чорт знає які мікроби та болячки. Але я волів не думати про наслідки. Якщо вона прісна — я питиму, поки не лусну.

І вона виявилася прісною.

З присмаком землі, з запахом гнилої деревини, проте то все одно був найсмачніший напій у моєму житті. Я не міг стримати емоції. Почав сміятися. Як ідіот став під той потік та став купатися, ловлячи воду ротом. 

— Кайф!!!

А десь серед усіх цих веселощів до мене прийшло усвідомлення, що ніякої цивілізації тут немає. Жодного сліду людини навіть біля джерела питної води. Ми тут одні. Голі босі та абсолютно беззахисні перед природою. 

Коли я накупався, то згадав і про Аню, яка досі валялася десь під пальмами. Треба повідомити їй новини. Ото радості буде… 

Пішов назад, намагаючись триматися тієї ж дороги, якою пробирався до струмка. Було б непогано прихопити води з собою, проте куди мені її брати? У долонях не донесеш, а ніякої тари поряд не знайшлося. 

Я вийшов на узбережжя та помахав рукою. 

— Знову ти? — невдоволено насупилася. 

— Ага. Маю для тебе дві новини. З якої почати? 

— З хорошої.

— Я знайшов воду. 

— Будь ласка, скажи, що ти знайшов її у магазині.

— Ні. У джунглях. 

— Ясно… — вона облизала спраглі губи. — А погана новина?

— Крім нас на острові нікого немає. 

Аня похитала головою, відмовляючись вірити моїм словам. 

— Ні… Ти брешеш, щоб позлити мене. Десь там за деревами, — зазирнула за мою спину, — стоять місцеві. Агов! Народ, виходьте.

Я похитав головою.

— Це дикий острів. Можливо, природний заповідник чи щось типу того. Люди на ньому не живуть. 

— Ти погано шукав. Може, треба… я не знаю… — в неї очі налилися сльозами. — Це неможливо… Так не буває. 

— Як бачиш, буває.

Я сів поряд з нею і тривалий час ми тупо дивилися перед собою. Думки перемішалися у якусь кашу. Що робити? З чого почати? Як не відкинути ласти? 

— Виходить, перспектива потонути разом з яхтою була не такою вже й поганою, — прошепотіла Аня.