Глава 5

РОЗДІЛ 2. Давид

П’ять років тому.

Я розклав стодоларові банкноти на підлозі. Великий килим із грошей. Навіть не думав, що вдасться заробити аж настільки багато. Невже це якраз той початок нового життя, про який я так довго мріяв? Але з чого почати? Куди їх витрачати, у що вкласти, де зберігати? Як не викликати підозр? 

У двері постукали. Серце впало у п’яти. Перша думка — копи. Вони вистежили мене! Так і думав, що не можна обікрасти Національний музей та вийти сухим із води. Напевно, у них було більше камер, аніж я розрахував… Чорт забирай!

— Хто там? — запитав, поспішно згрібаючи гроші в одну купу. — Я трохи зайнятий. 

Запхав долари в наплічник, а той ногою сунув під ліжко. Звісно, сховок такий собі, проте у паніці іншого я не вигадав. 

— Давиде, це тьотя Рая! — почувся знайомий голос сусідки. Я не поспішав розслаблятися, бо ж не знав чи сама вона там. 

— Що ви хотіли? 

— Може, ти відчиниш? 

— Я… я не один.

— А з ким? Знову твій непутящий дружок прийшов? Передай йому, як ще раз палитиме на кухні, то я позбираю усі недопалки та нагодую його ними!

— Добре… — я трохи заспокоївся. — Це все? 

— Ні. Я хотіла нагадати, що сьогодні твоя черга мити під’їзд. Не забувай!

— Звісно. 

Шаркаючи капцями, сусідка пішла. Я заплющив очі та з полегшенням видихнув. Все добре. Ніхто мене не знайде. Треба трохи розслабитися, бо від цієї параної можна зійти з розуму. Я знав на що йшов. Розумів ризики. Справа вже зроблена. Треба змиритися та рухатися далі. 

Наші дні. 

Найгірший день мого грішного життя закінчився і на зміну йому прийшов новий, ще гірший. Я знав, що рано чи пізно карма мене наздожене, але планував розплачуватися за свої вчинки у старості. Пектораль, найдорожче з того, що мені вдавалося дістати, вкрали. Яхту, мою крихітку, потопили. Я опинився серед океану без засобів існування. Але навіть не це не гнітило мене так, як компанія, у якій мені доведеться сконати від спраги та голоду. 

Подумати тільки. Поліцейська. Ще й та сама, що не давала мені життя стільки років! Чому я не опинився серед океану з ескортницею? Хоч якась приємність була б. Звісно, ні про який інтим і мови йти не могло — після нічного шторму в мене зовсім не залишилося сил. Але ті дівчата з агенції принаймні були милими і не погрожували знищити мене. Сподіваюся, їх не прибрали, як непотрібних свідків. 

Гаразд, обирати не доводиться.

— Що дивишся? — гиркнула копчиха, щойно я опустив погляд на неї. Виглядала вона жахливо. Шкіра червона від сонячних опіків, губи потріскалися, волосся сплуталося у клубок, але найбільше мене турбувала її нога, що розпухла й залишалася практично нерухомою. Я б міг оглянути її, але не в таких умовах. Як мінімум потрібна тверда поверхня. 

— Та от думаю… скоро голод почне затуманювати розум, доведеться вдаватися до крайніх заходів. 

Її очі розширилися. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Прикидую, яку частину тебе я з’їм відразу, а що залишу на потім. 

— Хворий висранок!!! — заволала вона охриплим голосом. — Наблизишся до мене — я тобі голову відірву. Голими руками. 

Я звів очі до неба.

— Та жартую! Жартую. 

— А я — ні. 

Пити хотілося страшенно. Злива втамувала мою спрагу зовсім ненадовго, а скоро знову почнеться спека. Якщо пекло існує, то це воно. Я зняв рятувальний жилет та помістив над головою, намагаючись зробити хоч якусь тінь. Ліг та став дивитися на небо. 

— Як гадаєш, хто з нас відкинеться першим? — запитав у своєї супутниці.

— Ти, — ні секунди не сумніваючись, відповіла вона. — Мене обов’язково врятують. 

— Якщо так, то пообіцяй доставити моє тіло на батьківщину. Я хочу бути похованим у рідній землі. 

Аня чомусь розсміялася.

— Ти диви, яким патріотом перед смертю зробився. 

— Я завжди любив свою країну.

— Якби любив, то не крав би її культурну спадщину. Коли здохнеш, я викину тебе у воду на корм акулам, — вона розсміялась.

— Я з тобою як з нормальною людиною розмовляю, а ти продовжуєш бути нестерпною! І навіть смієшся гидко, як чайка. 

— Я не сміялась. 

— Щойно. 

— То не я.

Цікаво… Невже галюцинації почалися.

— Але ти це чуєш? Ось, знову? — я підірвався на ноги. 

Аня теж озирнулася. 

— Дивись! — ткнула пальцем ліворуч від човна. 

— Це ж дійсно чайка! — зрадів я, побачивши птаха метрах у тридцяти від нас. Він спокійно гойдався на хвилях, видивляючись під собою дрібну рибу.

— Ні, це баклан. 

— Яка, в біса, різниця! Головне, що її можна з’їсти, — я дістав револьвер та прицілився. До цього моменту навіть у тирі не бував, ото буде сором, якщо не влучу. 

— Не стріляй! Ти не розумієш, — очі Ані засвітилися від щастя. — Якщо тут плаває баклан, це значить, що десь поряд суходіл. Ці птахи не літають на далекі відстані. 

— Звідки ти знаєш? 

— Не знаю, але я так думаю.

— Ну круто… це прямо вселяє надію.

— Не сперечайся, а краще роздивися навкруги. 

Я сховав зброю. Намагаючись утримувати баланс, стоячи у човні, став вдивлятися у далечінь. Сонце засліплювало очі, було важко щось розібрати. Одна синява… Розвернувся в інший бік.

— Чорт забирай! — мені захотілося стрибати від радості. — Ти маєш рацію.Там земля! ЗЕМЛЯ!!! 

Суша виглядала розмитою плямою попереду. Спершу була схожа на великий корабель, що мене цілком влаштовувало, але, коли я приглядівся, то зміг розгледіти зелені пагорби. 

— Ти не помиляєшся? — крутила головою Аня, не в змозі піднятись. — Там точно суходіл?!

— Так! До того ж течія несе нас прямо туди. За пару годин, якщо вітер не зміниться, ми будемо зовсім поряд. 

— Нарешті… — вона заплющила очі, намагаючись приховати сльози радості. Не знаю навіщо, бо навіть мені, дорослому мужику, хотілося плакати. — Шкода, у нас немає весел.