Глава 4

Небо і вода навколо стали чорними. Я намагалася приховати страх, але він проймав мене до самих кісток. Човен дедалі сильніше підкидало в повітря і ми чудом залишалися у ньому. Дві маленькі комашки, що вчепилися за соломинку.

— Тримайся міцніше! — прокричав Марків, коли нас знову накрило хвилею крижаної води. 

— Знаю.

— Просто попереджаю, що не плестиму за тобою вдруге. 

Мені й без його порад було зрозуміло, що опинитися за бортом дорівнює смерті. Схопилася обома руками за лаву й крадькома втирала сльози, які неконтрольовано котилися з очей. Ненавиджу воду. Ненавиджу це відрядження. Ненавиджу Маркова та все, що з ним пов’язане.

І тут впали перші, важкі краплини дощу. 

Марків підняв голову та відкрив рот, ловлячи язиком живильну вологу. 

— Ну хоч щось хороше за цей день, — промовив він. 

За мить дощ переріс у справжню зливу. Стало настільки холодно, що в мене зуб на зуб не потрапляв. Зі спеки у холод. Моє тіло, що за день на палючому сонці отримало купу опіків, тепер вкрилося мурахами. Дуже хотілося скрутитися клубочком, щоб хоч якось зігрітися, проте травмована нога не дозволяла цього зробити.

— Пий, поки є можливість! 

Я відкрила рот, але напитися таким чином не виходило, тому наставила долоні, щоб набрати у них дощу. І це стало великою помилкою: щойно відпустила лаву, я втратила рівновагу та завалилася на бік. Одночасно з цим на нас налетіла нова хвиля. Човен похилився, і я полетіла прямісінько у воду. 

З головою пірнула у чорну рідину. Мене кілька разів перекрутило, немов у центрифузі пральної машини. У паніці я була геть дезорієнтована. Не могла зрозуміти, куди треба гребсти. Де дно, а де поверхня? Все однаково каламутне. На додачу, наковталася мерзенної солоної води. Дякувати Богу, рятувальний жилет не підвів і таки підняв мене вгору. Я відразу почала відкашлюватись. Здавалося, разом із морською водою виплюну і свої легені. Ледве встигла схопити ковток повітря, перед тим, як прямо на мене налетів човен. Я відчула сильний удар по плечу та знову пішла під воду. 

На цей раз виринути не виходило. Жилет підіймав мене на поверхню, але я знову і знову наштовхувалась на дно човна. Паніка досягла апогею. Я борсалася у воді, розуміючи, що кінець зовсім близько. Ще мить, і мене назавжди поглине океан. 

Допомога прийшла звідки я не чекала. Чиясь рука схопила мене за литку та потягла у бік. Втомлений мозок намалював в уяві русалок. От би вони дійсно існували, і мене врятував якийсь морський принц! 

Маячня. 

Хоча, у те що відбувалося насправді було ще важче повірити, аніж в існування міфічних істот. Мене врятував Давид Марків! А, може, це просто галюцинація? Ну не вірю я, що він кинувся боротись із хвилями заради мене. 

— Гей! Мала, ти чи чуєш мене?!! ЗБЕРИСЯ, ЧОРТ ВІЗЬМИ! — він силою смикнув мене за жилет. — Не зависай. Я НЕ МОЖУ ТРИМАТИ І ТЕБЕ, І ЧОВЕН!!!

Я збагнула, що увесь цей час була наче в трансі. Тупо дивилася перед собою і не рухалася. Нарешті повернулась у реальність. Озирнулась. 

Марків вчепився однією рукою за мій жилет, а іншою за мотузку від човна. Хвилі били його в обличчя, а дощ заливав очі, але він не відпускав. 

Я спробувала плести, хоча виходило геть погано. Тіло буквально паралізувало від холоду. 

— ГРЕБИ РУКАМИ!
— Д-добре. 

Зібравши залишки сил, я стала по-собачому підбиратися до човна. Міліметр за міліметром, як же це важко!. Схопилася за мотузку та підтяглася ближче до човна.

— Тримайся міцно! — наказав Марків. На цей раз я й не думала сперечатися та кивнула у відповідь. — Я відпускаю тебе. 

Залишивши мене, він забрався у човен. 

— Давай руку! НЕ СМИКАЙСЯ, БО МИ ПЕРЕВЕРНЕМОСЬ! Обережно. 

Соромно це визнавати, але у той момент я остаточно втратила контроль над собою. Кричала, плакала, благала Господа про допомогу. Не знаю, як Маркову вдалося затягнути мене на борт. Може, йому дійсно допомогли вищі сили. 

— Дякую… — промовила, долаючи свою неприязнь. — Якби не ти…

— Тримайся, я ж попереджав… — все, що він відповів, падаючи, щоб віддихатись. 

У мене зовсім не залишилося сил. Я заплющила очі, обійняла лавку та лежала тремтячи усім тілом. 

— Треба вичерпати воду. Візьмись за це, коли відпочинеш. 

— Гаразд.

— Злива прибила вітер. Хвилі вщухають. Думаю, найстрашніше вже позаду. 

— Ти заспокоюєш мене? — я не могла приховати здивування. 

— Скоріше себе.

— Продовжуй. 

— Головне дожити до ранку. Там буде легше. 

— Чим легше?
Марків знизав плечима. 

— Потеплішає. 

— Може, коли розвидніється, нас знову почнуть шукати…

— Може.

Дощ бив по гумі човна. І на фоні хвиль цей звук чомусь почав звучати, наче колискова. Я збагнула, що страшенно втомилася. 

Та ніч була найдовшою в моєму житті. Я ще ніколи так сильно не чекала на світанок. Хотілося вірити, що нас шукають. Час від часу я вдивлялася в далечінь та переконувала себе, наче бачу там якесь світло. “Вертоліт!” — раділа подумки, а потім знову розчаровувалась, коли це світло виявлялося лише місячним сяйвом, що пробивалося крізь грозові хмари. Звісно, у таку погоду погодиться літати хіба що самогубець.

— Це через тебе ми тут… — прошепотіла, вигрібаючи воду з човна. Шторм почав затихати, проте хвилі все ще залишалися високими та небезпечними. — Якби не ти, я зараз була б удома…

Як же хочеться перенестися у свою крихітну квартирку на околиці міста. Заварити запашного чаю, увімкнути телевізор… не дивитися, а лише для затишку, щоб чути якісь голоси на задньому фоні, та, загорнувшись у теплу ковдру, крізь вікно спостерігати, як дерева присипає пухнастим снігом. Чому не можна повернутися у часі та відмовитися від цього бісового відрядження? Нехай би Маркова ловив хтось інший. 

— Якби не я, ти б вже два рази потонула. 

— Хочеш, щоб тобі ще раз подякували? Між іншим, я тебе теж врятувала. А могла б залишити у каюті та втекти.