Глава 3

Три роки тому

Ми з напарником зайшли у кабінет начальника, опустивши голови. Розуміли, що на нас чекає прочуханка. Знову. 

— Сідайте, — кинув він. 

Я опустилася у крісло. Воно було завузьке для мого бампера, від чого я почувалася ще більш невпевнено. Думка, що я не зможу вилізти з нього змушувала згорати від сорому ще до того, як нас почали сварити. 

— Добрий день, — прошепотіли ми, але привітання у відповідь не почули. 

Натомість відчули на собі важкий розчарований погляд.

— Ви обіцяли, що на Давид Марків буде у нас, — промовив бос. — В результаті у нас лише кекси, які він люб’язно залишив замість царського персня. Пригощайся, Цибуляк, — він поклав переді мною ті кляті мафіни. 

Я машинально потягнулася за смаколиком, за що отримала ляпаса по руці. 

— Речдоки не їдять! 

— Але ви самі запропонували… — промимрила я, ще більше заливаючись фарбою.

Начальник глибоко вдихнув повітря. Він подобався мені з першого дня на службі, був моїм кумиром. Я завжди намагалася показати йому, що гідна своєї посади. Здивувати, викликати повагу… В результаті з’являюсь за його столом лише для того, щоб отримати чергову догану. І все через Маркова. Цей злодій краде не тільки коштовності, а й мої шанси професійно реалізуватися. 

— Я чекаю пояснень. Як так сталося, що навіть на підставній виставці, де була купа камер, агентів під прикриттям та ваше особисте чергування, він все одно вкрав коштовність? 

— Справа в тому… — почав мій напарник, втупившись поглядом у стіл. — Що ми охороняли кольє… Воно було головною приманкою, про нього трубили на кожному кроці, намагаючись привабити Маркова. 

— І кольє залишилося в музеї, — додала я, сподіваючись, що хоч за це нас похвалять.

— Як добре! Підробне кольє ви захистили, натомість дозволили Маркову винести старовинний перстень з сусідньої зали!!!

— Він нашого дозволу не питав, — писнула я.

Бос вдарив долонею по столу. 

— Цибуляк! Ти благала мене отримати цю справу. Я повірив тобі, дав шанс молодому спеціалісту! В результаті Марків досі на свободі! Ще й насміхається з тебе. 

— Це було востаннє…

— Звісно востаннє! Якщо ти не вийдеш на його слід до кінця місяця, то будеш відсторонена. Повернешся до патрулювання вулиць! Все зрозуміло?!

— Так.

— Вільні! 

Я піднялася на ноги, як на зло, разом із кріслом. Насилу витягнула з нього свій зад та прожогом кинулась до дверей. 

— Бісів Марків, — гарчала дорогою до буфету — єдиного місця у відділку, де можна було швидко позбутися стресу. — Він за все заплатить!

Наші дні.

Темрява і страшенний писк у вухах. Я не знала напевно чи вже померла. Здавалося, що застрягла десь у невагомості. Невідомо скільки часу я перебувала у такому стані, проте згодом крізь повіки почало проходити червоне світло, а разом з ним повернулися й відчуття. Перше — біль. 

— Чорт забирай… — я спробувала поворушитись, і зрозуміла, що капітально пошкодила ногу. Боліло так, наче кістки вийняли, а потім переставили місцями. — Хоч би не перелом. 

Розплющила очі й побачила над собою потовчену пику Давида Маркова. Останні події почали складатися у логічний ланцюжок. 

— Як же боляче… — звелася на ліктях та подивилася на свою ногу. Зовнішніх пошкоджень і кровотечі немає, це вже добре. Озирнулася. Від яхти не залишилося й сліду. Наш човен дрейфував серед океану. Лише я, Марків та безмежна кількість води. Така собі романтика.

— Ти говориш українською! — Марків вирячився на мене округлими від здивування очима.

Гівно собаче. З переляку, я зовсім забула, що треба прикидатися іноземкою.

— Перепрошую, не розумію вашої мови, — спробувала повернутися до своєї ролі.

— Все ти розумієш! — він остаточно перейшов на солов’їну. — Ти теж з України, вірно? 

— Про що ви? Напевно, це у вас наслідки стресу… Нам би не завадив психолог, перекладач… та й лікар теж. 

— Припини! — вигукнув. — Я точно почув українську!

Та й грець із ним. Набридло грати. І без того мозок погано працює.

— Гаразд, я дійсно українка, — видушила посмішку. — Приємно зустріти земляка у цих далеких краях. Який все ж таки тісний світ!

— Тебе прислали ті покидьки! 

— Які саме? 

— Ті, які намагалися вбити мене. 

Ото дурне, все переплутав. 

— Я не на них працюю. 

— На кого ж? 

Ну що ж. Настала моя зіркова мить:

— Ганна Цибуляк — агентка оперативного управління, — представилася я. — До речі, тебе заарештовано. 

Марків звів очі до неба. 

— Так і знав, що даремно тебе врятував!

— Ти мене врятував? — я розгубилась. Не хотілося завдячувати життям такому поганцю.

— А як інакше ти потрапила у човен? 

І дійсно.

— Ну… дякую. Не забудь зазначити це на суді, можливо тобі скоротять строк. 

Марків пропустив мої слова повз вуха.

— І що тепер з тобою робити… — він оглянув мене пильним поглядом. — Може, викинути за борт?

— Ні! — я пірнула рукою за пазуху і ледь не заплакала від щастя, коли знайшла там клатч. Дістала з нього свій мікроревольвер — якесь чиачуа у світі зброї. Направила на Маркова. — Наблизишся до мене — я тебе застрелю!

— Цим? — розсміявся він. 

Я й сама розуміла, що така зброя виглядає комічно, але то була єдина моя перевага над ним.

— Якщо поцілю в око, ти здохнеш за десять хвилин. А я стріляю дуже влучно! 

Для переконливості, що в мене не іграшка, а реальний пістолет, вистрілила в повітря. 

— Припини, ненормальна! — заволав Марків, пригинаючись. — Ще човен пошкодиш!

— Зв’яжи собі ноги, — я кивнула на шматок мотузки біля нього. 

— Ще чого. 

— Хутко! Або я прострелю тобі коліно, щоб не втік. 

— Роззирнися! Куди мені тікати? 

Хіба що під воду. 

— Байдуже. Зав’язуй!

Марків пошепотів щось нерозбірливе, скоріш за все посилав мене до дідька, й узяв мотузку. Кілька разів обмотав її навколо литок.