Глава 2

Аж раптом почало відбуватися те, що ніяким чином не збігалося з планом поліції. Ми чомусь були переконані, що Марків просто обміняє пектораль на готівку. Я зніму це на відео, отримаю беззаперечні докази для суду, і справа готова. Але судячи зі звуків, які лунали з-за дверей, у каюті зчинилася бійка. Ще б знати з якої причини… Невже мало грошей запропонували?  Ех, дарма мені не дозволили скрутити Маркова ще до прибуття покупців. 

— Ендрю, прийом! — я знову спробувала зв’язатися зі штабом. — Раптом ви мене чуєте… Тут якісь розбірки. Сподіваюся, Маркова не пришиють… Якщо ситуація вийде з-під контролю, то я діятиму на власний розсуд. 

Розбилося щось важке, змусивши мене здригнутися. Крики, погрози… і раптова тиша. Я про всяк випадок відійшла подалі, сховалась, присівши за кулером з питною водою. Серце калатало десь у горлянці, але я спіймала себе на думці, що нарешті відчуваю задоволення від роботи. Мені приємніше перебувати у небезпеці, ніж терпіти залицяння негідника. 

Затамувала подих.

Гості Маркова вийшли з каюти, тримаючи у руках футляр розміром з ноутбук. Я вже й не сумнівалась, що у ньому наша пектораль. В одного з чоловіків була розсічена губа, інший нервово струшував з долоні чужу кров. 

— Панове, — до них підійшов капітан – єдиний член екіпажу, наскільки я встигла помітити. На диво, він виглядав аж надто спокійним. Напевно, від самого початку був у змові з бандитами. Тобто бандитами номер два, бо ж першим був Давид Марків. – Я зробив усе за вашими вказівками. 

— Чудово, Безіле. Сідай у катер, доставиш нас до берега.

Капітан кивнув, зробив кілька кроків до драбини, але завагався.

— А жінки?.. — прошепотів він. — Їх залишимо?

Бандюки глянули у бік ескортниць, на якусь мить замислилися.

— Дівчата! — гукнули до них, — Ми їдемо святкувати дуже вдалу угоду. Якщо бажаєте приєднатися — ласкаво просимо на борт. Ви про це не пожалкуєте. Тут вам все одно ловити нічого.

Ті вівці переглянулися. 

— Ну гаразд… — руда подала руку капітану, і той допоміг їй спуститися у човен. За нею пішли й інші. 

— Але тут була ще одна дівчина… — раптом згадала блондинка. — Куди ж вона поділась?

Я дужче припала до підлоги, сподіваючись залишитися непоміченою. 

— Нема часу шукати вашу подружку, — починав нервувати головний бандит. 

— Та вона нам не подружка зовсім. Ми вперше бачимося, — знизала плечима руда.

— Ну та чорт із нею, — відмахнувся один з чоловіків та подав сигнал капітану: — Рушай. 

Я дочекалась, поки усі відпливуть на достатню відстань та не висувалась зі свого сховку. Коли гудіння мотора повністю потонуло у шумі моря, вибралася та стрімголов кинулась до Маркова. Тільки б його не вбили… Мені треба доставити злочинця на батьківщину! Не хотілося морочитися з рапортами та пояснювати за яких обставин він двинув коні, і чому я цьому не зарадила. 

Чоловік лежав на підлозі без тями, увесь в крові та забоях. Наче ж серйозні бандити, а побилися, як дворові гопники. В моєму уявленні все мало були культурно та пафосно: з сигарами, дорогим віскі та ненав’язливою демонстрацією своєї влади. Принаймні так проходили всі нелегальні угоди, свідком яких я бувала. Навіть тут Марків вирішив виділитись.  

— Андрію! — витягала навушник та постукала по ньому, сподіваючись, що таким чином змушу його знову запрацювати. — Наче ж елітний підрозділ, а техніка як з Аліекспрес. Якщо ти мене чуєш, то висилай бригаду за моїми координатами. Правда, я уявлення не маю де знаходжусь. Телефон не ловить, жодної антенки. Не яхта, а якийсь Бермудський трикутник! Думаю, капітан спеціально заглушив сигнали, щойно покупці ступили на борт. Головне, Марків у мене. Наче все… До зв’язку.

Я намацала пульс свого бранця – нормальний. Аж від серця відлягло. Схопила зі столу пляшку з водою та щедро плеснула йому в обличчя. 

— Прокидайся, — поплескала Маркова по щоці. У відповідь він пробурмотів щось нерозбірливе. Мене насторожило, що він так довго не приходить до тями. 

Проте ще більше насторожило те, що у каюті з’явилася вода. Спершу я не звернула на неї увагу, бо на підлозі валялися уламки розбитої вази — думала вода звідти. Але за лічені хвилини її стало більше. Значно більше. Килим, на якому лежав Марків, повністю просочився вологою, а поряд почала утворюватися калюжа. 

Вирішила не панікувати, поки мої припущення про затоплення не підтвердяться. 

— Нікуди не йди! — наказала непритомному Маркову, а сама побігла до сходів, що вели у трюм. — От гівно!

Там було по стелю води. Так швидко?! Тепер зрозуміло, чому всі настільки поспішно тікали з яхти. Вони не правоохоронців боялися і аж ніяк не Маркова. Вони рятували свої шкури, перед тим як знищити докази! 

Тепер можна панікувати. Зв’язку немає. Яхта йде на дно, а в мене є чудові перспективи повторити долю пасажирів Титаніка. Треба забиратися. Негайно!

Стрімголов забігла до Маркова. 

— Вставай! — почала штурхати його. — Ну ж бо. Прокидайся. Ми тонемо!

Негідник повільно розплющив очі. 

— Що… — узявся за голову. 

— Це ж твоя яхта? Де рятувальна шлюпка? 

— Га? — він підняв погляд на мене. — Кицю, подай води. 

Я узяла пляшку, з якої поливала його, та віддала Маркову. На дні залишалося пару ковтків, і він жадібно їх випив. 

— Бачу до тебе повільно доходить, тому я повторю. Трюм затоплений. Вода прибуває з кожною хвилиною, — ткнула пальцем на калюжу. — Нам треба евакуюватися. 

Наче у підтвердження моїх слів судно похилилося набік. Я відлетіла до стіни та насилу втрималася на ногах. 

Нарешті Марків второпав що до чого.

— Чорт, — прогарчав. Намагаючись підвестися, звівся на карачки. — А де всі?

— Вже змились.

— Чому ти залишилася? 

Мені здалося, що не час розкривати усі карти. Мала надію, що допомога прибуде з хвилину на хвилину, і тоді я зможу феєрично затримати злодія, за яким ганялася стільки років. Поки притримаю інтригу.