Піщані замки

Глава 1

РОЗДІЛ І. Анна

Спека страшенна. Старенький кондиціонер у нашому “готелі”, що насправді схожий на курник, гуде, як трактор. Здається, от-от він і сам розплавиться на сонці. Ніколи не думала, що мазатимусь кремом від засмаги у січні. Літо посеред зими? Це було “щось на багатому” і аж ніяк не світило працівниці державної установи. Але життя бентежне, ніколи не знаєш, що чекає попереду.

Обтерши піт вологими серветками, я зазирнула до пакунка, який мені доставив напарник. Купальник червоного кольору. Я б ніколи не обрала таку вульгарщину. Відразу видно, що операцією керують мужики. 

Діватися нікуди. Довелося приміряти. Щоб їх чорти побрали, насилу розібралася з тими зав’язками!

— Андрію! — гукнула, дивлячись на себе у дзеркало. — Як можна працювати під прикриттям, в одязі, який нічого не прикриває?! Ви знущаєтесь? Мені в такому навіть на вулицю вийти соромно. 

Коли я казала, що готова каміння гризти, аби тільки спіймати покидька Давида Маркова, то мала на увазі зовсім інше. Чому для моєї команди це прозвучало як: “готова вдавати з себе проститутку”? Дідько! Я — гордість оперативного відділу, серйозна, розумна та цілеспрямована жінка. Дві вищі освіти, три іноземні мови. Де в цьому асоціативному ряді є щось спільне з актрисою еротичного жанру? Якого лисого я маю світити дупою перед злочинцями? Якби не особисті рахунки з Марковим, то ніколи б не погодилась на таке приниження. Він за це заплатить! Обіцяю.

— Андрію! — знову покликала напарника. — Мені цей план геть не подобається. 

— Поки ми закордоном називай мене Ендрю, — відповів хлопець на ламаній англійській, від якої вуха заверталися у трубочку. — Ми ж домовлялись. Конспірація понад усе.

— Якраз щодо конспірації… Чому мені не можна прикинутись матросом чи кухарем? Ця роль… суперечить моїм моральним принципам.

— Матрос не зможе знаходитися настільки близько до об’єкта і при цьому не викликати підозр. Потерпи трохи, все буде добре. Просто постарайся бути… менш напруженою, не роби таке суворе обличчя та побільше смійся. Зрештою, там будуть ще й інші дівчата,  повторюй за ними.

— Якщо Марків почне приставати до мене, я йому яйця відірву.

— Ні. Ти терпітимеш і погоджуватимешся на все, що він запропонує, — зауважив Андрій, але про всяк випадок відійшов на кілька кроків. — А інакше операція опиниться під загрозою. Ти ж хочеш нарешті спіймати його? 

— Понад усе на світі, — зітхнула я.

Гаразд, якось викручусь. Зрештою треба показати, що держава не даремно витратила бісову купу грошей на наше відрядження. Привезу з островів жирний сувенір у вигляді злочинця, який вже шостий рік тікає буквально з-під носа правоохоронців. Кину його на поталу суду та журналістів, і нарешті закрию гештальт, який не дає мені спокою.

Хоча… Називаючи Маркова злочинцем я дуже применшую його заслуги. Насправді йому треба віддати належне. Він віртуоз у своїй сфері. Не кожен крадій насмілиться зазіхнути на культурну спадщину, а тим паче вкрасти її з Національного музею. Лише подумати… поцупив старовинний браслет, вартістю з Житомирську область, а потім розчинився у повітрі, як фокусник. За іронією долі, все це сталося на моєму першому чергуванні. Так би мовити, бойове хрещення, яке я успішно провалила. І поки всі підрозділи, включно з СБУ, намагалися вийти на його слід, по країні продовжували зникати коштовності — картини, ікони та старовинні виставкові експонати. 

На цей раз все має закінчитися. Марків нарешті припустився помилки та засвітив чергову крадену реліквію, на цей раз — пектораль, на чорному ринку. Байдуже, що на іншому кінці світу. Буквально тиждень на підготовку  — і наша команда на острові Маврикій. Одному Богу відомо, як багато зусиль я поклала на те, щоб з простої патрульної перетворитися на таємного агента. Та воно того варте. 

— Запам’ятай, — знову затараторив Андрій. — Тобі треба лише зафіксувати момент передачі коштовностей. Не налітай на бандитів зі зброєю, не залякуй їх і, головне, не намагайся затримати їх самостійно. 

— Думаєш, я стану погрожувати їм цією пукалкою? — дістала з клатча, що йшов у наборі з купальником, мініатюрний револьвер. – Та нею хіба що хом’яка застрелити можна! Дайте мені нормальну пушку. 

— І куди ти її сховаєш?

— Візьму з собою наплічник. 

— Де ти бачила, щоб ескортниці з торбами приїжджали? Та й взагалі, зброя тобі й не знадобиться. Щойно яхта причалить до берега, ми з хлопцями завершимо справу.

— Не треба повторювати по сто разів. Я добре пам’ятаю завдання. 

Чому? Ну чому найцікавіше дістається хлопцям?! Може, я теж хочу наваляти Маркову? А ні, мені довірили лише цицьки на показ виставляти. 

Андрій вже хотів йти, як раптом зупинився у дверях.

— Анно, — він подивився з-під лоба.

— Що ще?

— Червоне бікіні личить тобі значно більше, ніж уніформа.

— Зникни! — гаркнула я. 

Сором. Який же сором. 

Наступного дня мене гріла лише одна думка – скоро все скінчиться. Я думала про це, коли у купі з іншими дівчатами заходила на палубу приватної яхти. Чіплялась за це, коли побачила перед собою Давида Маркова власною персоною. І молилася про завершення місії, коли вимушено терпіла його оцінювальний погляд на собі. На якусь мить мені здалося, що він впізнав мене. По тілу пройшла хвиля адреналіну, підштовхуючи схопити пістолет. 

Ми бачилися, і не раз. Точніше, він мене бачив, залишаючись для мене невидимкою. Вперше — коли я патрулювала музей. Наступні рази — спостерігав за моїми невдалими спробами спіймати його на живця. Дійшло до того, що Марків, остаточно знахабнівши, став глузувати з мене: коли викрадав якусь коштовність — залишав на її місці коробку з кексами. Насмішка з жирної поліціянтки, яка безрезультатно ганяється за ним. 

Коли мене відсторонили від цієї справи, я впала у депресію. Синдром відмінниці змушував мене почуватися нездарою. На нервах схудла. Іронія в тому, що саме це й повернуло мене до життя. Одного дня я усвідомила, що увесь одяг став завеликий на мене. Пішла по магазинах, потім в салон краси, де з тьмяної брюнетки перетворилася на яскраву блондинку, і нарешті до офтальмолога, який за допомогою лазерної корекції зору позбавив мене важких окулярів. З новою зовнішністю і новими силами я взялася працювати удвічі завзятіше. Робота — сон — робота. Таким був мій графік. Ніякого особистого життя. Ніякого хобі. Лише чіткий рух до поставленої мети. Не дивно, що коли Марків знову замайорів на обрії, я виявилася найкращою кандидатурою для його затримання. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше