14. Тимур

"Нам не під силу контролювати погоду, дорожній рух або настрій людей навколо нас, але ми на сто відсотків можемо контролювати наше ставлення до цих подій".

~•~ Робін Шарма

 Пройшло вже два дні після їхнього повернення з Парижу. Всю дорогу вони мовчали і навіть в аеропорті Жанна не попрощалася з ним. Вона хотіла про все забути. Але, як таке можливо? Невже вона й справді нічого не відчувала до нього? В усьому винен алкоголь? Тимур мав сумніви! Адже, він був дійсно щирим і розумів, що в нього починаються з'являтися якісь почуття до цієї крижаної королеви. Невже він справді закохався? Та ні, це не можливо! Просто піддався миттєвому пориву. Але, чому ж тоді йому було так неприємно від слів Жанни, що все це помилка, не варто навіть і згадувати про яку.

 Сьогодні він відвідав маму в пансіонаті, де вона вже встигла обжитися за тиждень і вже мала перші успіхи в реабілітації. Вона зраділа, як мале дитя, коли побачила сина. Адже, раніше вони не розлучалися на такий довгий термін.

- Привіт, мам! Ну як ти тут? - він легенько чмокнув маму в щічку і вручив їй букет рожевих тюльпанів, які заздалегідь придбав у квітковому магазині.

- Привіт, синочку! Це мені? - вона взяла тримтячими руками квіти. Вона любила тюльпани. - Вони чудові, дякую! - вона легенько усміхнулася. - В мене все добре! Як твоя поїздка до Парижу? - поцікавилася в сина.

- Ой, не питай! Моя начальниця просто нестерпна, купила мені купу непотрібних речей. Сказала, що я маю виглядати відповідно, а не як попрошайка. - він фиркнув згадуючи її претензії.

- Вона права! Ти молодий красивий хлопець і маєш виглятати охайно. Інакше, як ти знайдеш мені невістку? - вона легенько стукнула його по плечі.

- Ну мам, не починай знову! - Тимур скривився.

- Але, вже пора. Більшість твоїх друзів вже одружені, а в тебе навіть дівчини немає. - вона виглядала засмученою. - Я внуків хочу! - заявила Тимуру мама.

- Знову? Ну нащо мені та дівчина? У мене є ти! Я маю спочатку поставити тебе на ноги, а потім думати про особисті справи.

- Синку, але ж так не можна! Нарешті в теба з'явилася хороша робота і я проходжу реабілітацію. Тепер можеш і про себе подумати. - продовжувала наполягати мама.

 На рахунок хорошої роботи, то він би посперечався. Але, мамі точно не потрібно цього знати. Про батька теж не хотів згадувати. Навіщо засмучувати маму зайвий раз. Цей покидьок не вартий того, щоб про нього згадували. Він би вбив його там у Парижі, якби не втручання інших у його особисті розбірки з батьком. Так, він вчинив не гарно, підставивши Жанну. Але, до свого батька він відчував лише пекельну ненависть. Ніхто не знав, яке принижиння вони з мамою пережили через того покидька. В одну мить найбільш поважна сім'я перетворилася на вигнанців із вищого кола спілкування. Всі їх відверто зневажали. Маму після інсульту паралізувало, йому довелося змінити школу у випускному класі і це суттєво вплинуло на його успішність і диплом. Мама від горя по троху згасала, втративши будь-яку надію на нормальне життя. І Тимуру довелося забути про навчання в університеті, щоб якось витягти маму з того стану, до якого вона дійшла. Він хапався за будь-яку роботу, щоб в домі був шматок хліба. Мама плакала по ночах від своєї безпорадності, що ось так її улюблений і єдиний син витрачає свої найкращі роки на догляд за нею. Тимур все бачив, знав і розумів, але робив вигляд, що нічого не помічає і якби важко не було, завжди усміхався. Він дуже хотів повернути свою щасливу і завжди усміхнену маму, якою пам'ятав її ще з дитинства. Його мама була найкращою в світі жінкою. Завжди елегантна і усміхнена, вона випромінувала любов до життя. Вона зажди дбала про всіх у сім'ї і навіть до прислуги відносилася, як до членів сім'ї. Одна велика щаслива родина, так думав тоді Тимур. А потім... все раптом змінилося...

 Батько пішов від них до молодої коханки прихопивши із собою не лише всі їхні гроші, а й чужі теж. Маму від потрясіння схопив інсульт і її паралізувало. І все це звалилося на плечі юнака. Потім почався справжній кошмар, коли банк забрав усе майно, яке як виявилося вже давно не належало їм. Мамі стало гірше. Добре, хоч дідусь перед смерттю записав квартиру на внука, якому на щастя не виповнилося 18 і він не міг ще вступити в право власності. Інакше б і її забрали. Так в них з'явився новий дім. Новий? Гучно сказано! Стара задрипана двох-кімнатна кватира в хрущовці десь на околиці міста. В зимку там було страшенно холодно. Але, вони вижили. Якби важко їм не було часами, їх завжди підбадьорювала думка про те, що вони є одне в одного. Тимур закрив свої амбіції і гордість десь в глибокій шуфляді і викинув ключ. Він робив усе можливе і мамі стало трохи краще. Так і жили, тобто виживали останніх 10 років. Нарешті все зміниться.

 - Мам, ти знову за своє? На все свій час. Зараз головне - поставити тебе на ноги. - продовжував Тимур.

 - Ну добре синку, поговоримо про це, коли ти будеш готовий. Чи в твоєму серці ще досі та дівчинка, яка писала тобі любовні записки в школі? - підморгнула мама.

 А й справді. Він ледь не забув про неї. Колись у школі йому подобалася одна дівчинка. Але, він тоді був дурним підлітком і дуже сильно її образив. Так сказати, гордість не дозволяла визнати те, що вона подобалася йому. Тоді він був зовсім іншим, він був поганим хлопцем. Гордим від того, що був капітаном футбольної команди, королем школи, не бачив далі власного носа і мав тупих друзів, які завжди його критикували. Знав би він тоді, що всі вони випаруються з його життя, так само миттєво, як шалені статки, якими на той час володіла його сім'я, то ніколи б не залежав від їх думки. А ще його батько - козел, який постійно його контролював, а сам заварив таку кашу, яку Тимур ще досі розгрібає. Одна лише думка про батька доводила його до сказу. Виродок! Зараз він не хотів про нього думати взагалі, найгірші часи вже позаду. Треба відпустити усе і жити далі. Та він не міг... І не зможе, доки його батько за усе не заплатить!